ЛАСКА
Було се ще перед війною.
Восени, коли записують дітей до школи, знайомий учитель з Ковалівки привів до мене хлопця з села.
— Прийміть його до семінарії, не пожалуєте! Талант, кажу вам! Може, навіть геній.
Подивився я на сього "генія": йому було вже з п'ятнадцять років, лице мав грубе, майже чотирикутне, очі дивилися непевно спідлоба, на голові позадирана на всі боки стріха бурого волосся, ціле тіло, як відземок, кріпке. Я люблю сильних, коренастих хлопців,— тому "геній" з Ковалівки міг відразу числити на мою прихильність.
— Як називаєшся?
— Гриць Когут.
— Батько годиться на те, щоби ти ходив до школи?
— Ні, не годиться, я сам хочу. Учитель додав:
— Ви на те не дивіться, що батько не годиться, він не розуміє добра своєї дитини. Але нехай лише Гриць почне у вас учитися, батько подобріє і буде посилати на його прожиток. Поки що прийміть його безплатно до бурси. Я ручу, що він буде добре вчитися.
— Чи батько може йому помагати? — спитався я ще.
— Може. Не такий він занадто бідний.
— Чому ж він сам не хоче посилати хлопця?
— Питайтеся! Шестеро дітей в хаті, а він коли б хоч одно післав у вищі школи! Я підготовив Гриця до семінарії з власної охоти, бо шкода мені його.
Передав я хлопця учителям семінарії, щоб його перепитали. Всі посвідчили, що хлопець талановитий, уміє думати. Ще тільки треба було постаратися, щоб його прийняли до бурси, розуміється, задармо,— і так він став учеником учительської семінарії.
Учився дуже добре, а їв у бурсі дійсно геніально. Поїдав не тільки свої порції, але й товаришів — і ті не раз із збитків зсипували йому на його тарілку останки страв, котрих уже самі не хотіли. Гриць Когут змітав сумлінно все і оглядався, чи ще нема чого. Не можна сказати, щоб ся збільшена їда пошкодила в чім його геніальності. Навпаки, його лице з квадратового зробилося гарбузовате, а в тілі набрав такої сили, що став пострахом для своїх товаришів; коли вони йому часом занадто дошкулили, він починав з ними бійку, з котрої все виходив побідником. Все прощали йому за те, що вчився прекрасно, і до мене не доходили ніякі лихі чутки про нього, крім тих, що про його вовчий апетит і десь-колись про бійки.
Тільки перед різдвом прийшов до мене управитель бурси з звісткою, що Гриць Когут збунтував усіх бурсаків, котрі відкинули кашу і не хотіли їсти. Видко було, що Когут уже наситився. На сю кашу були би найшлися у бурсацькім кармнику інші, чотириногі, вихованці, одначе бунт не зовсім був оправданий, і тому ми рішили кашу з обіду дати знову хлопцям на вечерю. Бо хоч із сих хлопців мали вийти самі патріоти, та поки що вони ще патріоти не були, платили за себе мало, отже не мали права перебирати в страві. Тим більше не мав права Гриць Когут, що жив зовсім з ласки бурси.
Коли я спитався його, чому бунтує бурсаків, відповів, що каша недобра, що йому належиться ліпша, бо він добре вчиться. Тяжко було йому вияснити, що коли вчиться, то для себе, що з його праці ще ніхто не мав ніякого пожитку,— значить, ніхто й не обов'язаннй годувати його за пильність, і що не він робить ласку управі бурси, тільки управа йому.
Вечором мало котрий бурсак рушив кашу,— щось їй таки хибувало,— зате виновник страйку з'їв за себе і за кількох товаришів та впевняв, що вечірня каша була ліпша від обідньої. Товариші сміялися з нього досхочу, але се не відстрашило його від їди. Тоді-то управителеві бурси прийшло перший раз на думку написати до старого Когута, щоби платив хоч з десять корон місячно за свого ненаїсного сина. Письмо пішло в порядку до Ковалівки, але Когут не відізвався ані словом.
Управа бурси почекала ще до кінця першого шкільного півроку. Гриць Когут дістав дуже гарне свідоцтво, але при тім і приказ написати до батька, щоби платив за нього в бурсі. Управитель написав ще й від себе до старого, що тепер уже шкода би відбирати хлопця зі школи, бо добре вчиться,— годилось би йому помогти.
По сих двох листах старий Василь Когут прийшов до мене — до дирекції семінарії. Мав він з п'ятдесят років, таке саме квадратове лице, як у сина, підстрижені вуса, небриту бороду, як стерню, і приземкувате, кремезне тіло. Нічого собі був чоловік, тільки, на лихо, вчора і нині з'їв, певно, з двадцять головок часнику, покропив їх з усіх боків горівкою і тим способом окружив себе такою часниковою атмосферою, що до нього був би не приступив ближче не тільки маленький бациль, але й великий демократ.
Не поздоровившись і не привітавшись, він приступив просто до діла:
— Я прийшов до пана директора забрати сина зі школи.
— Котрого?
— А Когута Гриця.
— То ви батько? Я не знав.
— Батько. Взяли мені, знаєте, хлопця до школи, я того не хтів, а тепер ще кажуть платити. Ніби, рахувати, звідки я приходжу до того, платити за нього?
— Як то звідки? Адже ви батько, а то ваш син! А звідки ж ми приходимо до того, щоби годувати задармо вашого сина?
— Бо, рахувати, ви маєте з нього пожиток, а я ні! Він би мені вже в господарстві помагав, а так ви забрали його до школи...
Який нам пожиток з нього?
"— Ну, який? Маете кого вчити!
— То, значить, ви нам ласку робите, а не ми вам?
— Хіба ні? А що ж я буду мати з нього? Вивчиться на учителя і піде собі світами, а я ще до нього маю доплатити! За що? Хочете його мати, то годуйте, нехай втрачу, а не хочете — віддайте мені! Що ж я, рахувати, дитина, чи що? Не розумію, що, як і по-якому?
— А чому ж ви зразу не відобрали його?
— Бо ви за гроші не впомпналися. Гадаю собі: нехай там! А тепер, рахувати, не то...
— Ні, ґаздо, се так не буде, як ви кажете. Ви, значить, ворог своїй дитині і тому не маєте права до неї. Гриць учиться дуже добре, і ми його зі школи не пустимо. Будьте здорові!
Господар визвірився, стягнув брови і блиснув очима, як огниками:
— Я не маю права до своєї дитини?! А се по-якому? Хто ж має право? Та я вас всіх, рахувати, до суду запізву! Дивіться! о!
— Позивайте! Побачимо, хто виграє.
— Побачимо! Побачимо! Най мені то і сотку коштує, я вас навчу, коли так!
— То на бурсу у вас грошей нема, а на процес найдеться?
— Найдеться, бо то не по правді діється. Ади! Аби я, рідний тато, не мав, рахувати, права до своєї дитини! Чи чував хто таке?