— Ага! Хоч я й не ходок на лижах, але... треба.
— Тільки, дивіться, не поламайте.
Хоч Лейте і радив підійматись на гору поволі, але коли вони нарешті зійшли, то відчули, що спини у них мокрі, а серця так і колотяться.
На вершині горба трохи затримались, оглядаючись навколо, чи не видно де норвежців. Але навкруги все було спокійно. З правого боку вдалині лисніло море, прямо і з лівого боку за вузькими долинами здіймалися невисокі пагорби. Ніде жодного руху. Тільки місяць повільно плив по небу між хмарками.
Юнга перший рушив з гори.
— Не знаючи фарватера, не давай судну повний хід, — сказав боцман, — бо наскочиш на мілину або на риф.
— Гальмуйте палками! — тільки й устиг крикнути у відповідь Стьопа.
Лижі несли його з шаленою швидкістю. Присівши, він вдивлявся, чи немає попереду каменя або ями. Тільки майже внизу, закінчуючи спуск, помітив камінь, невеликий, але достатній для серйозної катастрофи. Стьопа вдарив палками у сніг. Стрибок вийшов чудовий. Раніш такі стрибки юнзі доводилося бачити тільки на екрані. в кіно. Він пронісся понад двадцять метрів у повітрі, аж поки торкнувся снігового настилу. Далі з-під снігу визирало каміння і виднівся рівчак. Стьопа почав гальмувати. Зробив невеличке півколо і зупинився. Його непокоїло, як спуститься боцман. Оглянувшись, він побачив, що з гори вільним поковзом мчить лижа, за нею котиться людина, а за людиною таким самим манером. — друга лижа. Проте боцман докотився живий і цілий. Лижі його теж були цілі. Виявилося, що Лейте упав посеред гори, бо у нього ноги роз'їхалися в різні боки.
Вони сходили на вершину горба, звідки вдень могли б побачити "Лахтак". Тривога їх зростала: норвежців вони не помічали. Місяць схилився до обрію й незабаром заховався. В темряві тихо, обережно спускались вони з цього горба до берега. Незважаючи на темряву, пізнали те місце берега, проти якого стояв "Лахтак". Ніде нікого і нічого не видно, не чути. На хвилину спинилися відпочити.
Раптом удалині в темряві щось блиснуло, і через кілька секунд долинули звуки рушничних пострілів. Так тривало кілька хвилин. Потім один залп і — тиша. Це міг бути залп перемоги.
— Ельгар! Ельгар! — у розпачі вигукнув юнга. Тепер він повірив у зрадливість людини.
— Лисяча порода! — повний досади й злості, копнув ногою сніг боцман.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПОРАЗКА СТАРОГО БРАКОНЬЄРА
РОЗДІЛ І
Кар лежав на ліжку і читав "Історію полярних досліджень". Він перечитував оповідання каноніка Адама Бременського про першу німецьку полярну експедицію 1040 року.
"Архієпископ Адальберт, блаженної пам'яті, розповідав мені, що за часів його попередника кілька найзнатніших фризів [Німецька народність, що тисяча років тому заселяла узбережжя Північно-Німецького моря. Зараз залишилось кілька тисяч в Німеччині та Голландії.] попливли на північ, щоб дослідити море, бо в народі казали: на північ від гирла Везеру немає землі, а є лише море Лібер, тобто згусле. Щоб задовольнити свою цікавість, вони, об'єднавшись у компанію, з піснями рушили від берегів Фрісландії в море.
Проминувши з одного боку Данію, а з другого — Британію, вони прибули до Аркадських островів; поминувши їх і залишивши Нормандію праворуч, вони, після довгочасного переїзду, дісталися холодної Ісландії. Пройшовши по морю
далі, до крайнього полюса, вони відважну свою справу і дальшу путь доручили всемогутньому богові та святому Віллегаду і несподівано потрапили в густий, що його ледве око прозирало, туман застиглого океану. Враз морська хвиля неспокійна від припливів та відпливів, що лине до свого невідомого початку, втягнула в цей хаос нещасливих мореплавців, які втратили надію на порятунок.
Це була, як переказують, відкрита паща безодні, куди, за словами старовинного переказу, вливаються всі моря і де виникають припливи та відпливи. Коли вони звернулися з молінням до божого милосердя, щоб воно врятувало їхні душі, то поривом моря, що рушило назад, ухопило кілька суден Так врятувала їх своєчасна божа допомога, і стало можливим, наполігши на весла, вибратися з хвиль.
Віддалившися від небезпечного місця, вони несподівано підійшли до якогось острова, схожого, — бо береги його оточували високі скелі, — на місто-фортецю. Щоб ознайомитися з тим островом, вони зійшли на суходіл і знайшли там людей, які жили у підземних печерах. Перед входами в печери лежала велика кількість посуду, золотого та з інших подібних металів, що вартість мають високу. Взявши з собою цих дорогоцінностей стільки, скільки донести можна, люди радісно побігли назад до своїх суден.
Раптом вони побачили за собою погоню — їх наздоганяли дивно великі люди, яких у нас називають циклопами. А попереду циклопів бігли собаки, надзвичайно великі. Собаки наздогнали одного з моряків і враз його розірвали.
Решта щасливо дістались до суден. Лише крики велетнів їх переслідували. Зазнавши стількох небезпек, фризькі мандрівники повернулися до Бремена, де, як і годиться, розповіли все архієпископові Адальберту і потім подякували ласкавому Христу та його послідовникові Віллегаду."
"Веселі брехуни в старовину були", — подумав усміхаючись штурман Кар, підвівся з ліжка і вийшов до їдальні прочитати ці казки товаришам. Там щойно кінчили вечірній чай, який пили без цукру (цукру було дуже мало, і його берегли на випадок, коли б хто захворів), а заїдали тоненько порізаною ведмежою шинкою, — і готувались іти спати. Всі слухали чергове оповідання механіка. Лише норвежці сиділи мовчки в кутку пересуваючи на шахівниці пішаки та фігури.
Кар уголос прочитав хроніку Адама Бременського. Коли він дочитував до найнеймовірніших нісенітниць, його перекривали голосним сміхом.
— Можливо, можливо, — з удаваною серйозністю сказав Торба, коли Кар скінчив, — і навіть припустиме.
— Там серед тих моряків, що таке розповідали, — промовив театральним шепотом Шелемеха, — чи не було одного мого знайомого механіка?
Всі засміялися, розуміючи, на кого натякає кочегар У цей час з палуби повернувся Вершомет. Він відбував штурманську вахту.
— Чого смієтесь? — запитав мисливець. — Щось механік вигадує? Ви б на палубу вийшли Ніч яка гарна!
— Та хай! — махнув рукою Торба. — Треба виспатись, завтра ж гостей з острова сподіваємось