"Давно вона хвора?" спитав мандрівник.
"Я не спав п'ятеро ночей,— повагом відповів малаєць.— Спочатку вчувалися їй голоси, що кликали її з води, і вона пручалася, коли я її тримав. Але сьогодні, відколи зійшло сонце, вона нічого не чує, навіть мене! Вона не бачить нічого. Не бачить і мене. Мене!"
З хвилину він помовчав, потім тихо спитав:
"Туане, вона помре?"
"Боюсь, що так", сумно відповів білий.
Він познайомився з Арсатом багато років тому, в далекій країні, в часи заколотів і небезпек. Згодом, коли його друг-малаєць несподівано оселився на цій лагуні з жінкою-чужинкою, він не раз ночував тут під час своїх подорожей по річці. Він любив цю людину, що вміла бути відданою на військовій раді і сміливо битися поруч з ним на війні. Він любив цього малайця,— правда, не так, як дехто любить свого собаку, і все ж досить, щоб допомагати йому, а іноді, поміж ділом, згадувати самотнього мужчину й жінку з буйним волоссям, сміливим лицем та переможним поглядом, що жили самі-самісінькі, заховані лісами, наганяючи страх на інших.
Білий вийшов з хатини саме тоді, коли велетенська заграва сонця прудко згасала в вечірніх тінях. Здіймаючись, мов чорна пара над верховіттям дерев, вони запнули усе небо, знищуючи багряне полум'я пливучих хмар і червоний відлиск денного світла. Через хвилину всі зорі виринули над оповитою темрявою землею, і велетенська лагуна, востаннє спалахнувши блискотінням огнів, що відбивалися в воді, стала схожа на круглий клаптик нічного неба, кинутого в безнадійну й бездонну глибину ночі. Білий вийняв з кошика вечерю і, назбиравши трохи галуззя, розклав невеличке огнище, щоб димом одганяти москітів. Потім загорнувся ковдрами, обпершись спиною в очеретяну стіну, й замислено закурив.
Тихо ступаючи, Арсат вийшов з дверей і навпочіпки сів біля вогнища. Білий трохи одсунув свої випростані ноги.
"Вона ще дихає,— промовив стиха Арсат.— Диха й горить, мов її палить шалений вогонь. Нічого не говорить, не чує — й горить!"
Він помовчав, потім спитав спокійно і байдуже:
"Туане... вона помре?"
Білому зробилося ніяково, він здвигнув плечима й непевним голосом промимрив: "Коли така її доля..."
"Ні, туане,— промовив Арсат.— Коли моя доля така. Я чую, я бачу, я чекаю. Я пам'ятаю... Туане, пам'ятаєш ти ті, давно минулі дні? Пам'ятаєш мого брата?"
"Так", відповів білий.
Малаєць раптом підвівся й пішов у хату. Білий лишився сидіти нерухомо й почув голос з хатини. Арсат говорив: "Слухай мене! Говори!" Та на слова його відповіла німа тиша. "О, Діамелен!" скрикнув він раптом. Потім почулося глибоке зітхання. Арсат вийшов і знову сів на те ж саме місце.
Мовчки сиділи вони біля вогнища. З хати не чути було жодного звуку, тільки здалеку, з лагуни, доходили до них голоси веслярів, що неспокійно й виразно дзвеніли над тихою водою. Вогнище на носі сампана жевріло тьмяним червонуватим полум'ям, потім потухло. Голоси змовкли. Земля й вода зробилися невидимі, нерухомі й німі, наче на світі нічого не залишилося, крім блискотіння зірок, безперестанного й непотрібного, що проймало чорну нічну тишу.
Білий широко розплющеними очима дивився в темряву. Жах і зачарування, подих і тайна смерті — близької, невблаганної й невидимої — утишили неспокій його раси й розбурхали в ньому неясні, найінтимніші думки. Одвічна звичка вбачати в усьому зло, підозрілість, що ховається в нашому серці, виринули на поверхню навколишньої тиші, і ця тиша, глибока й мовчазна, не викликала до себе довір'я, здавалася огидною, мов непорушна й непрониклива машкара, за якою ховається жорстокість. В цьому збуренні всієї його істоти, земля, що розметнулася в спокої зоряного сяйва, повстала перед ним, як похмура країна запеклої боротьби, як бойовище жахливих і чарівничих привидів, величних або огидних, що люто змагаються за опанування нашими серцями.
Жалібне шемріння знялося серед нічної тиші; шемріння, що опививає смутком і лякає,— немов безмежна самотина навколишніх лісів намагалася вкласти в людину мудрість цього неосяжного й величного спокою. Звуки, тремтячі й невиразні, плавали в повітрі навколо білої людини, поволі сплітаючись у слова, й нарешті ніжно ринули дзюркотливим струмочком лагідних і одноманітних фраз. Білий поворухнувся, як людина, що скинула з себе сон, і трохи змінив свою поставу. Арсат, нерухомий і темний, сидів, похиливши голову, і тихо й повагом говорив:
..."бо куди ми можемо скласти тягар своїх турбот, як не в серце другові. Людина мусить говорити про війну і про любов. Ти, туане, знаєш, що таке війна, і ти бачив мене у час небезпеки, коли я шукав смерті, як інші шукають життя! Письмена можуть загубитися, брехня може бути записана, а те, що бачили очі, є правда, і вона лишається у нашій пам'яті назавжди".
"Я пам'ятаю", спокійно промовив білий.
Арсат вів далі з сумовитим спокоєм:
"Тому я й оповідатиму тобі про любов. Оповідатиму серед ночі. Оповідатиму, поки не одійде ніч і любов, поки око денне не гляне на мою тугу і на мою неславу, на моє зотліле серце".
Коротке зітхання підкреслило ледве помітну паузу, і слова його знов попливли рівно й тихо.
"Коли минули дні колотнечі й війни і ти кинув мою країну заради своїх справ, яких ми, люди з островів, не можемо зрозуміти,— я і брат мій стали, як і перше, мече-носцями правителя. Ти знаєш, що ми походимо з роду можновладців, і нам більш, ніж кому іншому, належить право носити на правому плечі ознаку влади. І в час спокою й добробуту Сі Дендрінг виявив до нас свою ласку, як і ми в час злигоднів віддавали йому свою мужність і щирість. Був час покою, час полювання на червоного звіра, півнячих боїв, повільних розмов і блазенських суперечок між людьми, шлунок яких був повний, а зброя заржавіла. Хлібороб без побоювання дивився, як виганялися молоді паростки рижу, а торговці приходили й відходили; виряджалися в дорогу худі, а верталися ситі й гладкі. Вони приносили й новини. Приносили брехню всуміш з правдою, і жодна людина не знала, чи їй радіти, чи журитися. Ми чули від них і про тебе. Вони бачили тебе сьогодні тут, а завтра — там. І я слухав радіючи, бо пам'ятав про лихі часи і завжди пам'ятав про тебе, туане, поки не настав час, коли очі мої нічого вже не могли бачити з минулого, бо вони стріли людину, що зараз вмирає там — у хатині".