— Добре, добре, — нетерпляче заговорив Кук-Соммерс, — поїдемо! І туди ж нам треба заглянути, вловлюєш? Клуб і кафе. Якщо нічого не змінилося… Ми з Няумуко зараз під’їдемо.
IV.
Кук-Соммерс і Една сіли за той самий столик у кафе Барбікен-центру, і офіціантка усміхнулась до них, як до знайомих. Нумізмат підійшов, коли вони скінчили їсти і допивали зеленкуватий сік. Шуміли фонтани, приглушуючи людські голоси, поряд плюскотіли хвилі.
Джеймс поставив порожню склянку, витер серветкою губи, а тоді вже дістав з правої кишені піджака жменю металевих монет і з дзенькотом висипав їх на столик. Обличчя нумізмата освітилося радістю, він заклі-пав очима, смикнув свою чорну краватку.
— О… о, яка в вас колекція! — Почав мацати їх пальцями, та так обережно, неначе вони були гарячі. — Всі обміняємо?
— Авжеж.
— Чудово! Я вам дуже вдячний, дуже…
Він зовсім не поспішав, милувався монетами, розглядаючи їх і так і сяк. Чи не найбільше йому сподоба-лася срібна крона: аж око прискалив, розглядаючи вершника з коротким мечем у руці, а на другому боці — одутле обличчя короля Георга III. А Кук-Соммерсові не терпілося швидше закінчити цю процедуру — мав ще розшукати того вченого, чию лекцію вони слухали минулого разу. Отож він зціплював зуби, щоб не заскрегота-ти зі злості. Завваживши, що Една нудиться, не витримав:
— Я поспішаю, сер.
— Перепрошую, захопився.
Нумізмат винувато поглянув на втомлені лиця своїх співрозмовників, спритними пальцями поскладав монети у стовпчики — пенси, шилінги, американські центи, дістав з кишеньки своєї білої теніски плескатого комп’ютерика і миттю підрахував, скільки заплатити. Розрахувавшись, уклонився, попросив навідуватись до їхнього кафе і пішов радісною, пружною ходою, так, наче придбав хтозна-який скарб.
— Тепер у нас буде чим тут платити, — сказав Джеймс, ховаючи до кишені пачку банкнотів. — А то по-чуваєшся, наче безбілетний пасажир.
— А я почуваюся, як бабуся, — зітхнула Една, підводячись. — Мабуть, нездужаеться.
— Тримайсь, Мізинчику, знайдемо того фізика — і назад. Я також — як побитий пес.
Справді, цього разу вилазка в майбутнє давалась їм тяжко. їхні тіла ніби поважчали, підвестися ось із-за столика і то треба було чималого зусилля. Уже спускаючись у ліфті, Кук-Соммерс казав сердито:
— Уявляєш, найновіші досягнення науки, ну, ти ж чула лекцію, у нас там заперечують! Відкидають!
— Та ну їх, не звертай уваги. — Една буквально повисла на його руці. — Слухай, а чому ти не поголив-ся? Щетина, як на вепрі.
— Ні, чого ж, я, здається, голився… — Джеймс торкнувся долонею бороди. — Ого! Це… Гм… Старіємо, Мізинчику, інтенсивно старіємо.
— То, може б, ми не заходили до лекційного залу? — позіхнула Една. — Давай вернемось, га?
— Ну, що ти, старушенціе, ми тут довго не затримаємось. Ні, ні, я мушу, що б там не було.
Оте "старушенціє" не сподобалось Едні, вона закрутила носом, але помовчала, була занадто перевтомле-на і ніби сонна. їй хотілось одного — добрести до своєї квартири. Джеймс щось говорив про якогось ученого, інтерв’ю, а їй хотілося впасти і заснути. Холи, коридори, килими, по яких важко ходити, сходи… Чи цей лабі-ринт скінчиться коли-небудь?
Діставшись до лекційного залу, вона зітхнула з полегшенням: там нікого не було, тьмаві світильники над входами і виходами пунктиром охоплювали порожнечу. Отже, ніякої лекції…
Та Джеймс не хотів повертатися ні з чим. Лишивши Едну в залі, кинувся шукати когось із працівників і таки набрів на кабінет, в якому сидів за невеличким столиком зарослий дідок, схожий на Бернарда Шоу.
— Перепрошую, сер, — звернувся до старого. — Тут у вас минулого разу відбулася лекція… е-е… фізи-ка… слабка взаємодія… Чи не допоможете мені зв’язатися з ним?
Дідок підвів голову і кинув на Джеймса погляд:
— Хіба ви не чули, що сталося? — Старий поплямкав губами. — Нашого славетного вченого знеславили.
Кук-Соммерс поблід, вхопився руками за краї столика, наче збираючись підняти і торохнути ним діда.
— Невже… невже його теорія виявилась неспроможною?
— Заспокойтесь, містер, присядьте. Отак. Ви, мабуть, не належите… до науковців, якщо досі не чули цієї сенсації?
— Я — фізик-теоретик, — гамуючи нетерпеливість, сказав Джеймс, — і хотів би…
— Цікаво… — Старий скинув бровами. — Ну, гаразд, трапляється… Так от, його формула слабкої ядер-ної взаємодії точно описує процес, до того ж надзвичайно елегантна, витончена. Це — формула-красуня!
— То що ж сталося? — прохопився Кук-Соммерс.
— Його обвинувачують, як це не дивно, в плагіаті.
— Невже такий учений…
Старий скрушно зітхнув:
— Це було так несподівано. Витягли на світ божий один із старих номерів журналу "Нью саєнс", в якому цю саму формулу опублікував… заждіть, пригадаю… ага — Соммерс! Здасться, Нобелівський лауреат… Джеймс Соммерс. Звичайно, вони могли зробити відкриття незалежно один від одного, мабуть, так воно й було, пріоритет тут ні до чого. Але, знаєте, знайшлися заздрісники… Роздмухали скандал. Серце вченого не витри-мало… — Дідок знову зітхнув. — А яка благородна була людина!
— Та-ак… — Джеймс підвівся, рвучко, знервовано підступив до столика. Очі йому палали, голос поміт-но дужчав.— Так от, формулу в тому журналі опублікував не Соммерс, а Кук-Соммерс, його син.
— Син? — скинув кошлатими бровами старий. — Уперше чую, щоб у генія і син був геніальний.
— Але це так… — зам’явся Джеймс. — Формулу цю опублікував син Соммерса — Джеймс Кук-Соммерс.
— Ніякого Кука! Там надруковано — Джеймс Соммерс, тепер я точно пригадав.
"Невже це Патрик підклав свиню? — подумав Джеймс. — Ну, зажди…"
— Саме Кук! — роздратовано вигукнув, ніби старий оглух.
— Та звідки ви знаєте?
— Ще б пак не знати! — зблиснув очима Джеймс. — Це ж я сам, я її опублікував! Розумієте — я!
На якусь мить дідок заціпенів, потім силувано посміхнувся:
— Чудасія, та й годі. Якщо це так… Вам мусить бути понад сто років, добродію!
— Завдяки щілині в часі, я зміг проникнути… Та хіба ви повірите?
Кук-Соммерс опік його таким поглядом, що старий зіщулився, злякано промимрив:
— Хоча, може бути… а чого ж… Чорна курка несе білі яйця… Суцільні парадокси.
Переляк старого потішив Джеймса. Гамуючи сміх, що не раз підступав йому до горла, обернувся і ви-йшов. Було прикро, що його переплутали із славетним татусем, але він цю помилку виправить, і його ім’я ли-шиться в історії фізики. Вже наближаючись до Едни, — вона задрімала в кріслі, — подумав про спадщину Но-белівського лауреата. Цілком можливо, що він — єдиний спадкоємець! А там же мільйони й мільйони… Треба тільки взяти метикованого адвоката.