— Сміюся, — кивнув невідомий. — Від радості, що зустрів у пустелі доньку світла. Ходімо зі мною…
— Куди?
— До нагів, до священних зміїв. І більше не питай нічого. Залиш турботи. Зірка веде тебе. Дорога важка і прекрасна, незміряні муки на ній, а за нею — сонце…
В серце ввійшла певність, легкість. Гіпатія встала, похитуючись, підійшла до невідомого. Він подав їй руку, підтримав. Так і пішли вони кам’янистим шляхом, в супроводі нажаханих, збентежених, приголомшених, покірливих, шанобливих і побожних поглядів: змучена, змарніла еллінка, голий велетень, а між ними — священна кобра.
Пішли у темінь, у ніч, у невідомість…
НАГИ
Знову безкінечні дороги. Але тепер вона не самотня. Поруч мовчазно йде бородатий велет, ніби пливе над землею, очі втопив у невидимий світ, щось думає своє, незбагненне. Кобра повзе за ним, лишаючи в пилюці звивисту химерну доріжку. Затихає галаслива дітвора, уздрівши бронзову постать дивного садху, жінки схиляються перед ним у низьких поклонах, збирають у хустиночки порох з-під його слідів. Він не звертає уваги ні на кого — величний і спокійний. Лише інколи погляд чорних очей зупиниться на замурзаному личку дитини, на скронях проляжуть зморшки м’якої усмішки.
Минають довгі дні. Дорога веде в гори. Спека спадає, джунглі лишаються внизу, в долинах. Громадяться барвисті скелі, між. ними скачуть, піняться люті потоки, кидають хмари райдужних бризок у простір.
Гіпатія нічого не розпитувала, їй було приємно йти поруч з такою таємничою, доброю істотою. Приймала від нього їжу, вночі спокійно засинала, знаючи, що буде обережена і захищена. Бачила якісь прозорі, блакитні сни, але забувала, про що вони. Інколи хотіла почути голос провідника, і він охоче відповідав на запитання дівчини, проте дуже коротко і часто загадково.
— Як твоє ім’я? Ти такий близький мені, а я не відаю, як тебе величати…
— Сонце в небі найближче всім нам, — усміхався провідник, — але ж ти не питаєш його ім’я? І не питаєш у птаха наймення, пісня якого тобі до вподоби. Ім’я — ланцюг. Я скинув його…
— Ти гарно сказав. У людей багато кайданів. А на душі — найбільше. Скажи — чому в них так багато богів? Чому вони такі жорстокі й злі?
— Раб шукає господаря. Син шукає батька. Людські боги — лише луна страху і приниження. Подолай страх, і дух твій знайде істину…
— А як же карма? Всі ваші мудреці схиляються перед її тиранією. Як вийти з її потоку, коли вона всесильна, як сягнути свободи, коли кожна дія тягне за собою відплату, як голос породжує луну в горах…
Провідник лукаво усміхнувся.
— Ти сама відповіла на запитання. Карма — луна. А всяка луна затихає. Не підтримуй луну новими криками, і настане тиша. Збагнула? Ще оповім тобі притчу. Жила гусінь. Зжерла багато листя в саду. А пізніше загорнулася в лялечку і за кілька тижнів вилетіла з порожньої оболонки барвистим метеликом, який почав радіти і бавитись у небі. Зібралися мурашки, щоб судити метелика за з’їдене листя. А він сміявся: "У мене навіть рота нема для їжі, за що мене судите?" — "Твій попередник винен, — казали мурашки, — листя їла гусінь". — "З неї й питайте", — весело відповів метелик і полетів бавитися з прегарною квіткою. Ось тобі відповідь, прекрасна доню. Карма володіє нами доти, доки ми приймаємо світ її закону. Вийди з її шкаралупи, стань метеликом…
— Я почала розуміти. Треба звільнитися внутрішньо, йти понад потоком світу…
— Саме так, — кивнув провідник, і в його задумливих очах промайнув вираз схвалення.
— А чому ти мене називаєш прекрасною? — збентежено запитала дівчина. — Чи для втіхи, чи від жалю?
— Я бачу світло серця, а не сон тіла, — сказав провідник. — І знаю, що сталося з тобою. Не питай — звідки. І відкинь тугу. Там, куди ми йдемо, тобі повернуть попередній вигляд…
Гіпатія задихнулася від вдячності, щось хотіла сказати, але промовчала. Тамувала сльози, дивилася на громаддя крижаних вершин, прислухалася до шуму водоспадів. Невже людина може витерпіти отакі неймовірні хитання від горя до щастя і не збожеволіти?
Гірські стежки звузилися, почали петляти над такими безоднями, що у еллінки запаморочилася голова. Провідник із коброю йшов попереду, підтримуючи дівчину за руку. Увечері вони сіли спочити на скелястому майданчику під кущами невідомої рослини, від квітів якої плинув ніжний, п’янкий запах.
— Тобі не холодно? — тихо запитала Гіпатія.
Провідник заперечливо похитав волохатою головою, витягнувся на камені на весь свій гігантський зріст, затих. Дивився у зоряну далечінь, огранену суворими скелями, щось тихо шепотів. Чи, може, дівчині здалося?
Вона задрімала, згорнувшись клубочком, бо з прірви тягнуло вологою. Снилася їй покійниця мати, знайоме убрання дитячої кімнати в Александрії, чулася ніжна колискова пісня.
М’який доторк руки пробудив її. Вона, позіхаючи, встала, неохоче попленталася за високою темною постаттю. Куди вони йдуть серед цілковитої теміні?
Ось вже не видно зірок, стало тепліше, запанувала глуха, неймовірна тиша. Навіть власних кроків не чутно. А потім зажевріло феєричне світло, вони вступили до високої печери, на стінах якої виблискували самоцвітні камінці. Попід стінами забовваніли ідоли чи якісь скульптури, вони ніби просвічували зсередини. Зненацька Гіпатія пополотніла, зупинилася, наче вкопана, відчула, як кров одливає від серця.
— Що це? — прошепотіла вона.
Провідник зупинився, вернувся до дівчини. З тихим шелестом підповзла і кобра, торкнулася ноги Гіпатії.
— Невже це… я?
— Ти, — спокійно мовив провідник.
Еллінка задихалася від тривоги і хвилювання. Як це може бути? Що за чари?
Її постать стояла перед нею, вирізьблена з майстерністю найкращих еллінських скульпторів з невідомого блакитного мінералу. В прозорому тілі пробігали тіні, пульсувала якась рідина, погляд непорушних синіх очей був важкий і далекий.
— Як же це? Як?
Провідник мовчав. Потім владно взяв дівчину за лікоть і повів далі. Знову згустився морок, покотилася імла, почулися заколисуючі звуки. Голий велет зупинився, допоміг Гіпатії лягти на м’який килим, легким порухом руки заглибив її в сон без видінь…
Вона прокинулася тихо і легко, ніби в дитинстві. Дихалося приємно, думки приходили до свідомості якісь ніжні й ласкаві, мов спалахи передгрозових зірниць. Гіпатія звелася на м’якому килимі, сіла, побачила, що на ній одягнене рожеве шовкове сарі. Чий це подарунок? Невже вона заслужила таку турботу й любов? Чим?