I.
Забринів зумер — довго, настирливо. Кук-Соммерс трубки не брав. То нервовими кроками ходив по ла-бораторії, то присідав до столу і, загородивши пальці лівої руки в рідку чуприну, тупо дивився на свої плутані замітки. А телефон не вгавав із самого ранку. Ніби на чиюсь команду наукові редактори газет, журналів, корес-понденти радіо і телебачення допевнялись, чого він досяг у фізиці елементарних частинок до свого чвертьстолі-тнього ювілею. Прокляття! Нічого не досяг! І вся ця фізика — нехай би вона горіла ясним полум’ям! — йому ні до чого, ну, зовсім його не цікавить. Він охочіше працював би не на цьому нещасному прискорювачі, а на мік-сері, готував би смачні тістечка та креми… О, то справді було б солодке життя! Але мама… "Ти мусиш стати фізиком-теоретиком, це мрія моєї юності, розумієш… там тебе чекає славетне майбутнє". І ось йому стукнуло двадцять п’ять, а мрія її юності так і не збулася. Стривай, а чи не мамина це робота — всі оті кореспонденти? Банківський рахунок у неї солідний, а спритності хоч одбавляй.
Кук-Соммерс рвучко схопився і знову сів, нестямно поводячи очима, наче загнаний звір. А тут ще апарат джеркотить і джеркотить. "Ну, якщо це вона влаштувала… — із злістю думав про матір, — то я їй таке влаш-тую, таке…"
Заціпенів, якась каламутна хвиля затопила йому свідомість. Усе перед ним примеркло, навіть великі вік-на лабораторії. Скільки це тривало, не знав, проте, коли та каламуть почала спадати, полишаючи шум у скро-нях, він побачив перед собою сутулуватого чоловіка, обвішаного фотоапаратурою.
— Перепрошую, ви не брали трубки, і я наважився…
Кук-Соммерс окинув його важким поглядом і тільки скреготнув зубами. Наважився! Бач, цей тип нава-жився…
— У мене всього кілька запитань… — Кореспондент увімкнув портативний магнітофон, що висів при боці.
— Чого досяг, так? — Лице Кук-Соммерса скривилося.
— Так, і про це…
— Ну, то ось вам відповідь: я досяг того, що нічого не досяг. Дою козла над решетом. Записуєте?
— Аякже. І негативний результат для нас цікавий.
— Морочите мені голову…
— А ваші дослідження елементарних частинок… чи прояснили походження Всесвіту?
— Ого! Та коли б я впіймав потрібну свиню за вухо, то був би вже лауреатом Нобеля!
— Саме цього всі й сподіваються. — Кореспондент миттю націлив фотоапарат і кілька разів клацнув, хльоскаючи Кук-Соммерса тонким батогом блискавки.
— Саме цього? — здивовано вигукнув той. — Ви що, насміхаєтесь? Хто сподівається?
Кореспондент нервовими пальцями закрив футляр.
— Ну, ось хоча б і наш журнал "Нью саєнс", який у наукових колах…
— Але чому? — перебив Кук-Соммерс. — Чому причепилися саме до мене? Ні до Сміта, ні до Айріс, ні до Малькома, хоч і в них були круглі дати…
Кореспондент прискалив око:
— У вас подвійне прізвище, ви на це не зважаєте?
Фізик витріщив олов’яні очі, обурення так і пирскало в його обличчя.
— До чого тут подвійне прізвище?
— Не здогадуєтесь? — Сутулуватий підступив ближче до столу, наче підкрадаючись до звірини.— Не-вже це для вас таємниця?
— Чого ви морочите мені голову? — Кук-Соммерс ударив кулаком по столу. — Випускайте кота з міш-ка!
— У вас ювілей, таке свято, — якомога лагідніше сказав кореспондент, — а ви їдете на чорному ослі.
— Ага, так! — Фізик ляснув у долоні. — Няумуко! Цей чоловік без дозволу вдерся до лабораторії.
Ошелешений візитер миттю обернувся та й остовпів: на нього сунувся робот, загрозливо поводячи пря-мокутними плечима. Няумуко — японська штучка — де він тут узявся? Циліндрична "голова", обведене чор-ною фарбою "обличчя", намальований "рот" і дужки "брів", але "очі" — ні, "очі" скляні, жевріють; замість "но-са" — коротенька трубка, якою цей монстр ніби принюхувався до враженої істоти, з похилих плечей якої зви-сали апарати.
Кілька секунд людина і робот мовчки дивилися одне на одного. Страх, що нагло пройняв кореспондента, минав, чоловік швидко отямився, коліна перестали дрижати. Біс його матері! Чи він не бував у бувальцях? Хіба його не застукали на дереві, звідки він цілився об’єктивом у спальню? Ну, були гулі і синці, але ж знімки… Сенсація! Зараз теж запахло…
— Я — Няумуко, — обізвався робот котячим голосом, — а ви? Будемо знайомитись
— Мене звуть Патриком…
Тільки-но робот висунув металеву руку, Патрик відскочив убік і поза столами кинувся до виходу. Може, і встиг би, якби не зачепився футляр з магнітофоном, поки він вовтузився, Няумуко вже стояв на дверях.
Кук-Соммерс відкинувся в кріслі, потираючи руки.
— Не дуже, Патрику, сікайтесь, а то мій друг може й покалічити… при самообороні.
— Я протестую! — заволав кореспондент. — Насильство в науковому закладі!
— Ха-ха! Він протестує! Ха-ха-ха! — приступ нервового сміху тіпав Кук-Соммерса. — Давай його сюди, Няумуко! Насильство… Ха-ха-ха!
Патрик упирався, пробував пробитися до дверей, але де там, робот схопив його у сталеві обійми, приніс і поставив перед столом свого шефа.
— Тепер я візьму у вас інтерв’ю, — з єхидним смішком сказав Кук-Соммерс. — До речі, магнітофон і фотоапарати — на стіл. Так. Тепер викладайте, якого чорта ви цікавитесь саме моєю роботою?
— Я ж вам усе сказав: маєте подвійне прізвище.
— Ну то й що?
— А леді Кук…
— То це все мама?!
— Ні, я кажу, що леді просто Кук… Уловлюєте? Не Кук-Соммерс, а тільки Кук…
— Справді… Я на це якось не звертав уваги, — погамовуючи роздратування, промовив ювіляр. — І що з цього виходить?
— А те, що ваш батько — якщо тут можна вжити це слово — був Нобелівським лауреатом з фізики… Джеймс Соммерс… Він у свої двадцять п’ять…
— Знайшов гніздо кобили! Цей учений помер, мабуть, років із шістдесят тому! Моєї мами ще й на світі не було.
— Усе правильно. Не було. Та хіба ви не чули про Банк?
Кук-Соммерс закліпав рудими віями:
— Який банк? Що ви говорите?
— Банк чоловічого сім’я… тобто, сперматозоїдів, давно закладений у Сполучених Штатах.
— Банк… Що ви цим хочете сказати?
— Там зберігається сперма в рідкому азоті при температурі мінус 196° за Цельсієм. Біологічний експе-римент — пошуки, надії…
— Так. Джеймс Кук-Соммерс… Ти чуєш, Няумуко? Ми з тобою — експеримент… А магнітофон кру-титься… Експеримент… Понюхай, Няумуко, ці апарати. Гарненько, гарненько.