Квентін Дорвард

Страница 26 из 149

Вальтер Скотт

— Ну, він сказав йому під секретом, коли завгодно вашій милості, — вів далі Арнот, — що ці дві дами, яких вони з товаришем щойно віднесли до замку в закритих ношах, — знатні леді, протягом кількох днів таємно жили в будинку його господаря і що сам король потай не раз відвідував їх і ставився до них з великою пошаною. А тепер вони втекли до замку, боячись, як він гадає, щоб їх не побачив граф де Кревкер, посол герцога Бургундського, про наближення якого заздалегідь сповістив гонець.

— Гей Ендру, ходи-но сюди! — гукнув Гатрі. — Тепер я можу заприсягтися, що чув, коли недавно проходив по внутрішньому двору, як співала графиня під акомпанемент лютні. Звуки линули з вікон Дофінової башти. Така чудова мелодія ще ніколи не звучала в замку Плессі. Я подумав, чи не співає це сама Прекрасна Мелузіна[82]. Я зупинився і стояв мов зачарований, хоч знав, що стіл уже накрито і ви всі чекаєте на мене.

— Як той осел, Джонні Гатрі, — сказав командир. — Твій довгий ніс чув запах обіду, твої довгі вуха чули музику, а твій короткий розум не міг вирішити, чому, нарешті, віддати перевагу.

— Тсс! Чи це не соборний дзвін дзвонить до вечірні?

— Не може бути, адже ще не дуже пізно. Мабуть, той старий дурень дзвонар задзвонив на годину раніше.

— Ні, дзвонять якраз вчасно, — сказав Кеннінгем. — Он уже й сонце зайшло за обрій.

— Еге, — сказав лорд Крофорд, — уже так пізно? Ну, що ж, хлопці, треба й міру знати: що занадто — то погано; поволі й помалу далеко поїдеш; і на повільному вогні гріється солодкий солод; бути веселим і мудрим — оце путяще прислів'я. Ще один ковток за щастя старої Шотландії — тоді всі по своїх місцях.

Гості вихилили чарки й розійшлися. Старий лорд узяв Балафре за руку, немов бажаючи дати йому вказівки щодо його племінника, а насправді, мабуть, для того, щоб не видно було, що й він випив більше, ніж годилося особі такого високого сану.

Лорд Крофорд, набравши поважного вигляду, проходив через два двори, що відокремлювали його житло від зали, де вони бенкетували, і на прощання урочисто (як вага випитої ними великої винної бочки) застерігав Людовіка Лезлі, щоб він пильнував свого племінника, особливо коли справа стосуватиметься вина й жінок.

Тим часом жодне слово, сказане про вродливу графиню Ізабеллу, не пройшло повз увагу Дорварда, і, коли його привели до маленької кімнатки, де він мав мешкати разом з молоденьким пажем свого дядька, юнак поринув у мрії. Читач легко може уявити собі, який чудовий роман снувався в голові молодого воїна. Адже можливо, що дівчина з башти, пісеньку якої пін так захоплено слухав, і прекрасна служниця дядька П'єра, і багата й сановита графиня, яка рятується втечею від переслідувань ненависного коханця, фаворита жорстокого опікуна, що зловжив своєю владою, — одна й та сама особа? Спочатку думки Квентіна зосередилися навколо дядька П'єра, що мав таку необмежену владу, навіть над жахливим прево, з рук якого він сьогодні ледве врятувався. Зрештою, мрії юнака, що їх не порушував маленький Білл Гарпер — його товариш по кімнаті, обірвав, повернувшись, дядько. Він наказав племінникові лягати, бо завтра вранці треба своєчасно встати, щоб іти з ним до королівської вітальні, де Квентін разом з п'ятьма своїми товаришами стане на варту.

Розділ VIII ПОСОЛ

До Франції ти блискавкою мчи,

Але я сам туди прибуду перше:

Почують грім моїх гармат вони!

Лети мерщій, лунай сурмою гніву!

Шекспір. "Король Джон"

Коли б навіть і захотів полежати Дорвард, піддавшись лінощам, галас, що знявся в казармі гвардії після того, як задзвонили до утрені, миттю підняв би його з ліжка. Але дисципліна в батьківському домі і в Ебербротікському монастирі привчила його вставати на світанку, Тому він бадьоро схопився під звуки сурм І брязкіт зброї, які звіщали про зміну нічних вартових. Одні поверталися до казарми після нічної варти, другі йшли на ранкову зміну, нарешті, треті, серед яких був і його дядько, озброювалися, щоб негайно стати на варту при особі Людовіка. Квентін Дорвард швидко одягся; він дуже радо, як то властиво молодій людині, надяг на себе розкішне вбрання і панцир, відповідні до його нового стану. Дядько Квентіна, який пильно оглянув його, щоб упевнитися, що той готовий цілком і повністю, не приховував свого задоволення від зміни зовнішнього вигляду племінника.

— Коли ти доведеш, що твої відданість і хоробрість такі ж, як і твоя врода, то я матиму найкращого і найхоробрішого зброєносця у всій нашій гвардії, що буде честю для родини твоєї матері. Тепер ходімо до аудієнц-зали, та, дивись, не відставай од мене ні на крок.

Сказавши це, він узяв великий, важкий протазан[83], красиво оправлений і оздоблений, а племінникові дав легшу зброю такого самого типу. Після того вони попрямували до внутрішнього двору палацу, де їхні товариші, призначені на варту в аудієнц-залі, вишикувавшись, стояли вже напоготові. Зброєносці стали позаду своїх рицарів, утворивши другу шеренгу. Тут було також багато стайничих з баскими кіньми і псарів з породистими собаками, на яких Дорвард дивився з таким захопленням, що його дядько не раз мусив нагадувати йому, що ці тварини тут не для його забави, а для розваги його величності. Король має велику пристрасть до полювання, єдину з усіх його пристрастей, якій він потурає навіть тоді, коли це відволікає його від державних справ. Він так суворо оберігав дичину в королівських лісах, що тоді частенько говорили: можна з більшою безкарністю вбити людину, ніж оленя.

За поданим знаком гвардійці рушили під командою Балафре, який був їм цього разу за командира. Після всяких формальностей, якими гвардійці мали показати велику запопадливість у виконанні своїх обов'язків, усі ввійшли до аудієнц-зали, де чекали короля.

Хоч Квентін ніколи в своєму житті не бачив придворної розкоші, але те, що він побачив тепер, не виправдало його сподівань щодо пишності королівського двору. Тут були вельможі, гарно вбрані, були й військові, багато обмундировані й озброєні, і слуги різних рангів, проте він не помітив жодного з старих державних сановників, ні знатних вельмож французького королівства, жодного офіцера з вищого складу, не почув жодного прізвища тих, хто на той час був окрасою рицарства. Не побачив він також жодного з тих уславлених полководців або ватажків, які в розквіті своїх сил були опорою Франції, ні вишуканої молоді, яка прагнула здобути собі славу. Постійна підозріливість, замкнутий характер Людовіка, підступна політика короля віддалили од його трону це блискуче рицарство. Їх запрошували до двору для всяких офіційних церемоній, але перебували вони там дуже неохоче й раді поверталися додому, як ті тварини з байки, що приходили до левового лігва.