І. СТЕПОВА ВДАЧА
Гей, весело вже на світі білому, ой весело! Червневе сонечко так і ллється ясним промінням із синього неба. У березниках сміються ясною зеленню паняночки-берези та приглядаються білій, стрункій вроді своїй у срібних дзеркалах ставочків і струмків. Буйні трави, закосичені яскравими квітками, граються зі свавільним леготом і шелестять розмовоньку любу" Із-над сріблистих струмочків визирають звабливо синьоокі "любимене", над ставками й болотами пишається жовтим цвітом широколисте латаття, попід кущі жовто-синіми килимами стеляться "брат із сестрою". А в травах коник-стрибунець черкотить, а понад травами метелики й бджілки трудящі звиваються. А понад водами рої комарів у сонячному промінні бренять, русалки сині, бабки й однодневниці буяють. А понад ними ластівочки бистрокрилі, вороги їх! Густолисті кущі аж лящать співом пташок. А над усім цим погідне небо. А сонечко так і ллється ясним промінням на ліси, на левади, на поля, на тиху Вихру, на гордий замок князів Мстиславських і на хати города Мстислава. Щедро, прещедро за всі дніИлється проміння світле та тепле й одсвічується в плесах вод тихих, сріблистих!
Радощі, втіха довкруги!..
Не диво, що й ясноволосі нашадки кривичів на хвилину наче кинули свій сум. їх сиві очі теж сміються до сонечка тепленького.
Рибалки жвавіше, як звичайно, затягають сіті та ятери на Вихрі річці. Рубачі в княжих лісах веселіше цюкають сокирами й пилами зубатими працюють. Веселіше й меткіше ввихаються жінки й дівчата біля хат і городів. Під впливом радісного, благодатного сонячного проміння всі наче забули на хвилину про горе своє, про те, що працюють більше для панів, ніж для себе.
Дивний чар сонця благодатного. Воно в силі й у рабові збудити людину!
Оте ясне сонечко визвало й княгиню Мстиславську Уляну. Вийшла вона з понурого замку в сад погуляти. Вийшла струнка, чорнява, кароока красуня. А біля неї дві донечки-ясочки. Старша, п'ятнадцятилітня синьоока русява Улянка, й молодша, дванадцятилітня кароока чорнявочка Настуся.
Улянка йде біля ненечки поважно. Вона ж уже "ясна князівна", до неї уже юнахи-лицарі наймогутніших українських і литовських родів у свати шлються.
Зате ж мала Настуся хвилиночки тихо не усидить! То підбіжить, щоб погнатися за метеликом чи пташкою, чи квітку зірвати, чи й так-таки. То знову щебече про щось ненечці, про щось питає, оповідає щось.
А ненечка гладить донечку по чорних кучериках і всміхається мило. Дивні думи наводить їй вид непосидющої донечки.
— Зовсім моя вдача, коли я була в її літах. Не та я була щр тепер, не та! Всюди мене повно було. Тут я наче зовсім змінилася,— думає княгиня.— Мабуть, природа тут найбільше винна, бо я ще не постарі-лася та й журба мене не давить...
ї згадала княгиня щасливі дні дитячих літ своїх і чарівні околиці рідних сторін. Ой, не так тут, як там! У її рідних Черкасах! Там небо чисте, голубе! Білі хатки в садках зелених, а перед кожною хаткою квітник. Гей, не так тут, як там! Тут понуро, сумно, мряка, багна! А там сонця, сонечка ясного така сила, така сила! Там і весна, і літо, і осінь інакші, миліші, повні світла, радощів, квітів. А й нічка така зоряна, чарівна. І люди не ті! Веселі, співучі, а при тому буйні та горді! Волю над усе цінять! А тут, хоч і добрий народ, та гнеться мов лоза — покірний, терпеливий. А найгірше, що тут усі такі сумні, понурі. Сумно, невесело тут! Гей, де ви дитячі, щасливі літа?! Та нараз княгиня мов отямилася../
— І чого я попадаю в таку задуму? Що мені сталося? Чи ж не з вольної волі пішла я туди, чи ж зле мені, чи не любого чоловіка маю, чи ж не дбає він, щоб мені кожну хвилиночку вприємнити?
Так потішала вона себе, та суму цим із дунгі, ні з виду не зігнала. Ходить княгиня по саду, а за нею думи її. І не чула, як у город увійшов князь Іван. _
— Чого так задумалася моя княгиня? — почула вона нараз запит. Княгиня підвела голову й усміхнулася.
— Я? Нічого, радію сонцем!
— Щось не видно на твому личку, Уляночко, тієї радості,— сказав князь.
— Сонце нагадало мені мою сонячну, веселу сторону,— відповіла княгиня щиро.
— ї того засумувала, ясочко моя?
— Ні, я не засумувала, чого мені сумувати? От так якось...
— Я розумію тебе, кохана! Пташка, що купал(а крильця з малечку в сонячному промінні, не може звикнути до хмарного неба. Та що ж діяти?
— Не роби собі з того вислідів, мій милий! Це така хвиля тільки. Я щаслива при тобі. Ти моє Сонце!
— А ти моє, кохана! Я прийшов попрощатися з тобою. Вибираюся на лови.
— Далеко?
— Ні, близенько.
— Таточку, татку, візьміть мене з собою на лови! — кинулася до батька мала Настуся.
— Тебе на лови? — зчудувався князь.
— Візьміть, візьміть мене, таточку любі, дорогенькі! — щебетало дівчатко й повисло на дужому рамені батька.
— А що ж ти там діятимеш така мала? — питав батько.
— Чому що? Я чей вмію вже й на коні їздити і з лука стріляти. Візьміть мене, таточку, візьміте
Мати засміялася:
— У мене вдалася ясочка моя! Я було з покійним батечком на ло-і ви ходжу, на коні вганяю,— сказала.
— Степова вдача,— замітив батько й задумався. А по хвилі сказав:
— Ну, коли дуже хочеш, Настусечко, то хай буде. . Дівчатко з радощів скакало й плескало в долоні.
— На лови їду, на лови! Ненечко, я йду, переберуся й лук і сагайдак свій візьму.
І, не ждучи на неньчин призвіл, побігла в кімнати. А очі батечка й ненечки слалися слідом за дівчатком, поки воно не зникло в дверях дому. І блистіли радістю. Потім усі подалися в світлиці.
За хвильку конюший вивів пару коней, сивого й карого. Обидва гарні, баскі, що служба ледве вдержати могла їх.
Заразом вибігла Настуся, переодягнена до дороги, з малим сагай-дачком і луком на плечах. Жваво підбігла до Карого й наставила йому руку, що в ній держала шматок хліба.
— А мій Карий, мій конику,— щебетала вона й гладила коневі гнучку шию,— на їж, їж хлібця!
При допомозі конюшого видісталася на сідло й уже на коні ждала на батька. " ,
Вийшли на рундук князь і княгиня та князівна Улянка.
— А наша Настуся вже й на коні! — сказала князівна Улянка.
— Справжня амазонка,— засміявся батько й подався на подвір'я, вискочив на Сивого, рукою попрощався ще з княгинею та зі старшою дочкою. Спняв коня й закликав:— 3 Богом у дорогу!