XVI
НАРЕЧЕНИЯ ІМ'ЯМ
Ще один гарний спогад перших днів — церемонія наречения іменем.
Того вечора друзі з кемпінгу зібралися біля вагончика Здоровила та Перчички. (Щороку вони проводили відпустку в цьому кемпінгу. Поблизу Ніцци).
Спека стояла неймовірна, а вони розвели багаття. Щоб було веселіше. Песику це аж ніяк не здавалося веселим. Йому було спекотно. Зсунули докупи чотири чи п'ять столів, на які понаставляли їжі і цілий ліс пляшок. Усі по-всідалися за столи і Песик теж — на колінах у Вишеньки. А її посадили на почесне місце. Певно, тому Здоровань називав її "моя королівна".
І певно, через оті пляшки усі співали дедалі гучніше.
Песику той спів аж ніяк не подобався. Від нього лящало у вухах. Він ще й страху добряче наївся. Бо ніколи не бачив і не чув стільки людей одразу. Він зіщулився на колінах у Вишеньки. Аби лиш про нього забули. Але це нічого не дало. Зненацька Здоровань високо здійняв склянку і загорланив:
— Треба було б це щуреня якось назвати! ("Щуреня" — то Песик.)
— Згода, згода! Треба дати йому ім'я! — підхопили гості, які весь час поділяли думку Здорованя.
Вишенька міцніше притисла до себе Песика.
— Що скажеш, моя королівно?
— Подивимось, — відповіла вона, заздалегідь не погоджуючись. — А яке ім'я запропонуєте ви?
Повисла тиша. Бо ніхто про це не подумав. Справді-бо, як його назвати? І вперше Песик побачив, як люди міркують. Дуже цікаво. Спочатку вони перезиралися, зводячи брови й стенаючи плечима, потім дивилися кудись в небо, кожен поодинці, обхопивши підборіддя рукою, потім чухали потилиці, потім перебирали ногами, а наостанок всі повернулися до Здорованя, питаючи, що він надумав.
— Я думаю, — відповів Здоровань. І всі знову взялися думати.
Песикові вечір подобався дедалі дужче. Міркуючи, Мускусний Здоровань ставав дуже кумедним. Чоло його морщилося, як у бульдога, нижня щелепа виступала вперед. Здавалося, він зараз вишкірить ікла, і буде чути, як закипає його мозок. Він червонів дужче й дужче. Гості мовчки Дивилися на нього. Так тривало якийсь час. Зрештою, Здоровань урочисто заявив:
— Знайшов.
Усі залементували.
— Невже?
-Ну і?
— Кажи!
— Не мовчи!
— Яке ім'я ти знайшов?
Він сьорбнув вина і проголосив:
— Медор!
Він ще сьорбнув вина і спитав:
— Як воно вам? Усі зааплодували.
— Чудово! Краще не придумати! Дуже оригінальне! Здоровань дивився на Вишеньку, гордий-прегордий.
Але коли він зібрався відкрити рота, щоб запитати, чи згодна вона на "Медopa", Вишенька просто заявила: —Ні.
Песик полегшено зітхнув.
— Ні? Чому ні? — здивувалася Перчичка, сподіваючись уникнути сварки.
— Тому що Медорами собак звуть у книжках, а не в житті. До того ж Медори — на кожному кроці. Ось чому ні. Ні — це ні.
Запала незручна тиша, тільки чувся брязкіт посуду. Аби не мовчати, хтось запропонував:
— Може тоді Мілу? *
— Ні, — заперечила Вишенька, — і не Мілу. Мілу — ім'я не собаки, а картинки.
І знову тиша. Люди починали розуміти, що не так вже й легко підшукати ім'я для цуцика. Усі якось посмутнішали. Здавалося, над столом нависла хмара. Особливо над головою Мускусного Здорованя. Хмара чорна-пречорна, з якої будь-якої миті могли блиснути блискавки. Ось тоді всі як один заговорили водночас:
— Рекс! — запропонував один.
— Принц! — підказав інший.
— Мілорд! — озвався третій.
— Вольф! Фідель! Султан! Каїд! Паша! Барон!
Кожну пропозицію Вишенька відкидала: —Ні.
Іноді вона дозволяла собі пояснити: —Дуже негарне. Банальне. Манірне. Усіх собак так звуть. Аж поки чорна хмара не розверзлася над головою Здорованя.
— Як ти така мудра, сама шукай ім'я! Давай! Що, ще не знайшла? Еге! Думаєш? Ми чекаємо.
— "Песик", — просто відказала Вишенька.
— Гаразд, песик! І що — песик? Як ти назвеш песика?
— Мого песика зватимуть "Песик"! — терпляче пояснила Вишенька.
— Як це "песик"? — страшенно здивувався Здоровань. — Це ж не ім'я — "песик"!
— Це найоригінальніше, найгарніше і найпростіше ім'я. Я більше не знаю песика, якого б звали "Песик", окрім мого, — додала вона і подивилася так, що було ясно: питання вичерпане.
— Але ж усіх собак звуть "песиками", моя лялюнечко! — спробувала пожартувати Перчичка. — Так їх звуть за словником! Поміркуй лишень!
Очима вона перепрошувала гостей.
— Я поміркувала. Мого песика зватимуть "Песик", з великої літери, бо таких, як він на світі більше немає!
— Це правда, — погодився Здоровань, хитро підморгуючи присутнім. — Зрештою, можливо, ти маєш рацію, що не даєш йому якогось імені, він занадто дурний, щоб відгукуватися на якесь ім'я.
Вишенька не відповіла. Вона усміхнулася. Встала. Сказала: "Добраніч усім", а що Песик лишився на стільці, не знаючи, що робити, Вишенька, не повертаючи голови, зронила:
— Ти йдеш, Песику?
Песик негайно кинувся до неї, ніби його кликали так все життя.
XVIII ВІД'ЇЗД
А потім відпустка скінчилася. І вони поїхали до Парижу. Там жили Здоровань, Вишенька і Перчичка. У Парижі.
Подорож для Песика була не з приємних. Звісно, було й гарне, але було й таке... Песик уперше їхав в автомобілі. (Він не враховував переїзди між Ніццою і кемпінгом по прямій). Він уперше їхав серпантином. Здоровань вирішив проїхати горами вздовж узбережжя, бо, як казав він, це більш "туристський" шлях. А також "економніший" додала Перчичка. Песик сидів позаду, поруч з Вишенькою.
На кожному повороті він відчував, як все всередині перевертається. Та ще й так, що його знудило. Коли Вишенька побачила, як нудить Песика, вона побіліла, як хмарина, і її теж знудило. Почувши, як нудить Вишеньку, Перчичка хутенько відчинила віконце, щоб і її не знудило в машині. Усі ті блювання доводили Здорованя до сказу, і він напа-дався на інших автомобілістів. У такі моменти він гадав, що вести машину вміє лише він. Він тис на акселератор, і машина мчала на повній швидкості. Вагончик позаду бов-тався вже як міг.
Песик, висунувши писок у вікно, страшенно радів. У носі в нього змішувалися усі запахи світу. Вихор пахощів! (Він поволеньки призвичаювався до поворотів; автомобіль навіть здавався йому чудовим людським винаходом).
Іноді вони зупинялися: попити, залити пального, дати двигунові охолонути. Траплялося, що на зупинках Здоровань здибував автомобілістів, манеру кермування яких він ганив. Ті здибанки захоплювали Песика. Здоровань підходив до автомобіліста, виграючи велетенськими біцепсами. Зав'язувалася розмова. Таке Песик бачив на звалищі. Двоє кремезних псів підходили один до одного, гарикаючи і настовбурчивши шерсть на м'язистих плечах. Чуючи, як вони гарикають, повитягавши голови, наставивши вуха, бачачи, як виблискують на сонці їхні ікла, Песик був певний, що вони повбивають один одного.