XI
ГУГНЯВИЙ
Назавтра Песика і його товаришів перевели до кліток другого дня. Настав другий день чекання. В попередній клітці їх замінили нові собаки. Здійнявся такий самий лемент, як тоді, коли їх привезли вчора. І був такий самий день. Тільки ще тривожніший. Сонце набралося сили і підбилося над толевим дахом, який страшенно розпікся. У бляшаних мисках вода мало не кипіла. Ніхто не їв. Час від часу за своїми собаками приходили господарі. Ще один врятований пес, а скільки розбитих надій...
Близько третьої з'явилася незвичайна процесія. Попереду йшла білява дівчина. Говорила вона голосно і розкотисто. За нею йшов пелехатий бородатий чолов'яга, який ніс таку собі чорну машинку з оком на кінці. А позаду, як завжди, байдужий, директор притулку.
Побачивши їх, собаки залементували хором:
— Журналісти! Журналісти! Журналісти, сюди! Мене, мене! Ні, не його, а мене!
— Що це? — запитав Песик у Копиці.
— Телебачення. Сторінка загублених собак. Вони приходять сюди раз на місяць, вибирають когось із нас, знімають на камеру, а тоді показують по телебаченню в новинах, щоб підшукати йому господаря.
— А що треба, щоб тебе зняли? — поцікавився Песик.
— Треба бути гарним.
— Тоді вони обов'язково виберуть тебе! — зрадів Песик. — Ти такий гарний!
— Дякую, — зітхнув Копиця. — Але я дуже старий. Треба ще бути молодим. Молодим і не дуже великим.
— Молодиміне дуже великим? Якя? Мене можуть вибрати?
— Ти жартуєш? — обірвав його Гугнявий. — Ти себе бачив? Ти такий потворний, а ось я — інша річ, — і він відштовхнув Песика, щоб протиснутися до ґрат.
Важко повірити в те, що було потім. Гугнявий, який тільки те й робив, що ганив усіх, який два дні вдавав гордовитого і глузував з усіх тих "собачечок з любими господарями", який тільки й торочив про незалежність, волю, гідність, усім тілом притиснувся до ґрат і благав ніжним мелодійним голосом (і зовсім не гугнявим), таким, що аж за душу бере:
— Зважте на мене, любі журналісти: я бідний загублений пес, моя стара господиня померла... Зжальтеся, підшукайте мені родину з дітьми... Я такий ніжний з дітками, я так люблю діток, я їх так поважаю!
І то так переконливо, що білява журналістска спинилася біля клітки, мало не в сльозах:
— Господи, який цуцик, — схлипнула вона. — Тобі він подобається, хлопче? Такий гарненький. Просто з'їла б. У нього щось є від довгошерстної такси. Він може бути чудовою кімнатною собачкою. Правда, хлопче?
Це так вона називала пелехатого-бородатого. Камера в нього важеленна. Піт з нього лив струмками. Звісно, він погодився.
Через дві години після зйомок Гугнявого повернули. Він був дуже гордий. Шерсть блищала, та й взагалі все було, як треба.
— Клас: макіяж, підсвітка, оксамитова подушечка... справді, чудово. Єдине: знімали мене з якимсь котиськом, ангорським, чи що. Від нього смерділо одеколоном. На шиї шовкова стрічка. Карикатура. Я ледь стримався, щоб його не роздерти. Нічого, хай лишень вийду...
Усі мовчали. Було якось незручно за нього. Але Гугнявий того не помічав. Він собі й далі патякав.
— Тепер усе просто. Завтра з самісінького ранку по мене прийдуть "кандидати в хазяї". З півсотні. Мені лишиться тільки вибрати. Єдина заковика — діти. Терпіти їх не можу. Вони мене нервують. Я їх просто боюся! Але байдуже.
Щойно мої нові хазяї відвернуться, я втечу. Адже я люблю волю, гідність...
Він патякав і патякав. Але ніхто не слухав. Сонце сідало. Усі намагалися не дивитися на ворота, які от-от розчахнуться.
XII
РАК, РЕДЬКА І СОНЕЧКО
Назавтра, справді, прийшли по Гугнявого. З десяток хазяїв мало не побилися. Одні казали, що вони були першими, інші, що вони. Добре, хоч до бійки^не дійшло.
Потім знову запала тиша. І чекання. Копиця і Песик сиділи в клітці третього дня. Вони просиділи в ній увесь день. Сонце зайшло, і згасла остання надія.
— Час показати, що ти хоробрий, — наставляв Копиця.
— Еге, — відказав Песик, — і присунувся ближче до густого кучерявого хутра.
Ворог:. р<*г^т*-пилися.
— Ось і все. — сказав Копиця.
— Так, — погодився Песик і зарився головою в хутро друга.
— Сміливіше, — тихо підбадьорив Копиця. — Підведи голову. Надія вмирає останньою.
Песик підняв голову. Він сидів між лап Копиці. Обоє не зводили очей з розчахнутих воріт, в яких догорало призахідне сонце.
Але то була не чорна вантажівка. То було троє людей. Здоровань у шортах, червоний, як варений рак, та ще й дуже розгніваний. Страшенно худезна жіночка в заквітчаному капелюшку на голові, біла, як редька, і теж розлючена. А між ними — найдивовижніше з того, що будь-коли бачив Песик — зовсім мала дівчинка. З рудим волоссям, прямим, як солома, здавалося, у неї сонечко навколо голови. Стиснуті кулачки. І широко роззявлений рот, який репетував:
— Хочу собаку!
Позаду трьох відвідувачів стояв директор, як завжди, байдужий.
— А це що таке? — гарикнув Копиця. Йому відповіли одразу з усіх кліток:
— Туристи!
Від цього слова увесь притулок зайшовся несамовитою люттю.
— Геть туристів!
— Забирайтеся!
— Ми сюди потрапили через вас!
— Через вас мерія прийняла постанову від 1 липня!
— Турист — гроза собак!
— Пустіть, я з'їм туриста!
— Забирайтеся до мера!
Але увесь той лемент перекривав крик рудого сонечка:
— Хочу собаку!
— Та не кричи так, буде тобі собака, — умовляв червоний рак.
— Ти ж бачиш, скільки тут гарненьких собачок, — скрекотіла уквітчана редька.
— Хочу собаку!
— Добре, ми зрозуміли. Тато і мама виберуть для тебе собаку.
— Ні, я хочу вибрати його сама!
— Гаразд, гаразд, вибереш сама. Дивись, ось цей, наприклад. Він такий гарненький. Здається, пудель.
— Не хочу пуделя!
Собаки, які спочатку, почувши той лемент, застигли були від подиву, тепер просто божеволіли. Ті кидалися на ґрати, ті билися головами об стіни, і всі кричали:
— Годі!
— Хай вона замовкне!
— Геть!
— Припиніть ці тортури!
— Вимкніть звук!
— Геть дівчисько!
Але все те перекривав виск:
— Ні, я хочу фокстер'єра!
Не гавкали тільки Копиця і Песик. Від ревища рудого сонечка у них лящало в вухах, і тому вони мовчки скрипіли зубами. Вони дивилися на тих трьох, які підходили до них, і Песик, сам того не помічаючи, все глибше ховався між лапами Копиці.