Тібор СЕКЕЛЬ
КУМЕВАВА, СИН ДЖУНГЛІВ
З сербохорватської переклала НАДІЯ ГОРДІЄНКО-АНДРІАНОВА
ЯК ЗНАЙОМИТЬСЯ ІНДІАНЕЦЬ
— Ягуар!.. Ягуар!..
Цей крик вирвався майже водночас із грудей кількох моїх супутників. Дехто з них стояв, спираючись на поручні палуби, інші чимдуж бігли трапом угору, щоб і собі скоріше потрапити на палубу.
Мою увагу теж привернули ці крики. Піднявшись на палубу, я побачив незвичну картину. Посеред розбурханої річки нам назустріч швидко плив за стрімкою течією острівець.
Арагвайя, притока Амазонки у Південній Америці,— то вельми примхлива річка. Тут часто трапляється, що сильна течія під час повені відриває й несе за собою великі брили річкового берега — разом із деревами, кущами й тваринами, які в ту мить були на ній.
Пасажири на палубі показували пальцями в напрямі плавучого острівця. Усі вони були дуже схвильовані й збуджені,— адже то були переважно селяни з нетрів Бразілії, котрі жили далеко від багатолюдних міст.
Селянин у крислатому брилі — сомбреро — щось вигукнув; темношкіра жінка з дитиною, прив'язаною хусткою в неї за спиною, проштовхувалась наперед, щоб побачити, що ж там таке незвичайне діється. Діти, які не звикли до метушні і криків дорослих, розплакались.
Простеживши, куди показують пальцями ті, що стояли переді мною, я зрозумів, чого вони хвилюються. Перед одним із кущів стояв на плавучому острівці ягуар, найбільший і найнебезпечніший хижий звір південноамериканських джунглів.
Мені вже не раз доводилося бачити ягуара у джунглях під час моїх дослідницьких подорожей по Південній Америці. Він завжди був величний на вигляд — гордий, сильний, готовий щомиті до нападу. Але цей ягуар поводився зовсім не так. Жовта з чорними плямами шерсть на ньому, мокра й брудна, робила його схожим на намоклого кота. Він перелякано щулився під кущем. Ягуар дивився на нас покірним поглядом і ніби благав допомогти. Та ми нічим не могли зарадити його лихові.
Поки мй співчутливо дивилися на нього, бистра течія несла вперед "царя джунглів". Ягуар чекав, що острівець під ним от-от розпадеться і він потоне у хвилях, якщо не встигне вчасно допливти до берега й урятуватися.
Ось уже острівець зник у нас з очей, а ми й досі ще стояли непорушно на палубі. Коли це враз наше суденце наразилося на якийсь підводний предмет і його так струснуло, що дехто з пасажирів навіть упав на палубу.
Судно спинилося, почувся страшенний тріск і хряскіт десь ізсередини корабля. Нам здавалося, що старе суденце, яке вже протягом багатьох років переправляло пасажирів і перевозило товари між селами вздовж річки Арагвайї, розлетиться на друзки. Але воно не розлетілося, тільки дуже перехнябилось на один бік, так, що багато хто з пасажирів утратив рівновагу. Залунали перелякані крики. Пасажири в паніці наштовхувалися одне на одного. Хто хотів бігти праворуч, хто — ліворуч. Дехто біг трапом нагору, інші спускалися вниз.
Раптом хтось закричав:
— Ми тонемо! Тонемо!
Справді, пасажири, які стояли на палубі, відчули, що вода вже сягає ніг.
Зчинилася ще більша паніка. Зусібіч чулося ридання жінок і дітей. Майже всі чоловіки були взуті в сандалі, дехто — в чоботи, а вдягнені у штани та сорочки. Жінки ж були або босі, або взуті в шкіряні сандалі, а вбрані — у сукні зі строкатого полотна, кілька з них запнуті хустками, зав'язаними на потилиці.
І тоді на палубі з'явився капітан судна, кремезний вусатий чоловік у кашкеті морського офіцера і в тільняшці з білими та блакитними смугами. Вигляд у нього був стурбований, але ознак паніки, як інші, він не виявляв. Голос його, підсилений рупором, намагався перекричати лемент:
— Пасажири, пасажири! Не штовхайтеся! Ніякої небезпеки нема. У нас є рятувальна шлюпка, і вас усіх перевезуть на берег… Заспокойтеся! Не кричіть і не штовхайтеся!..
Чи то слова капітана так подіяли на людей, чи, може, тому, що всі побачили, як двоє матросів спускають рятівну шлюпку, але ми трохи заспокоїлися.
Першими перевезли на берег річки чотирьох матерів із дітьми. Потім матроси повернулися до нашого судна, і в шлюпку спустилася решта жінок. Аж тоді надійшла черга чоловіків. Усього нас було на суденці близько тридцяти осіб, і транспортування тривало майже цілу годину.
Поки ми нетерпляче ждали своєї черги, вода на палубі піднімалася дедалі вище. Та лише після того, як останній пасажир опинився на березі, капітан і корабельна команда покинули суденце.
Ми стояли на березі бистрої річки посеред справжнього пралісу. Дерева й кущі були густо переплетені ліанами — довгим і гнучким, як линви, висячим корінням. Перед нами посеред широкої жовтої річки здіймався над водою ніс нашого суденця. Ми дізналися, що причиною аварії був підводний стовбур, який продірявив дно судна. Проте зараз цей самий стовбур підтримував його, не даючи зовсім зануритись у воду.
Ми були в розпачі. Загинув увесь наш багаж, ми опинилися в незнайомих для нас джунглях найдикішої частини Бразілії. До того ж у нас зовсім не було харчів.
Капітан намагався якось підбадьорити нас. Він казав, що завтра ми спробуємо повитягати валізи з судна, а можливо, нам пощастить витягти і саме судно і залатати пробоїну. Тоді, через кілька днів, ми рушимо далі.
Правду кажучи, ми не дуже вірили в таку можливість, однак трохи заспокоїлися.
Гострими довгими ножами — мачете — ми повирубували частину чагарника й очистили досить простору галявину. Посеред цієї галявини ми розвели багаття й посідали навколо нього на пеньках. Одні сушили мокрий одяг, інші грілися.
День уже хилився до вечора. У нас не було чого їсти, і тільки-но ми згадали про це, як одразу відчули голод.
Із глибини джунглів до нас долинали різні звуки й голоси. Очевидно, багато всяких звірів жило в цьому пралісі. Серед тих голосів ми виразно могли розрізнити хрипкий крик якогось птаха, що літав поблизу.
— Це дикий індик — мелеангр. Я пізнаю його голос, — сказав один із пасажирів.
Гілка у нас над головами гойднулася — то опустився на неї цей прегарний птах. Пір'я в нього було брунатне з білими смугами.
— Якби хоч хтось із пасажирів мав рушницю, ми легко підстрелили б його, — сказав один літній добродій. — І тоді у нас була б смачна вечеря.