Він упустив трубку на підлогу й насилу підняв її, груди йому звело від болю. [440]
— Хорхе! Ви чуєте мене, чуєте?..
— І це буде востаннє? — спитав Хорхе.
— Востаннє, обіцяю!
За тисячі миль поклали трубку на стіл. І знову виразно почулися знайомі звуки ходи, тоді на хвильку запала тиша й нарешті відчинилося вікно.
— Слухай,— пошепки мовив сам до себе старий.
І почув гомін тисячі людей під іншим сонцем і кволе тринькання катеринки, що награвала "Марімбу" — таку гарну, веселу танцювальну мелодію!..
Міцно заплющивши очі, полковник звів руку, неначе хотів сфотографувати старий собор, і все його тіло ніби зміцніло, помолодшало, і він відчув під ногами гарячу бруківку.
Його поривало сказати: "Ви й досі там, правда ж? Усі ви, жителі того міста, де саме починається сієста*, крамниці зачиняються, і хлопчаки на вулицях кричать: "Loteria nacional para hoy!"** — і тицяють перехожим лотерейні квитки. Усі ви там, у своєму місті. Мені аж не віриться, що і я колись був там, серед вас. Коли ти далеко від якогось міста, то здається, його й немає насправді. Будь-яке місто, чи то Чікаго, чи то Нью-Йорк, з усім своїм людом, здаля видається нереальним. Так само, як нереальний і я отут, у невеликому містечку в штаті Іллінойс, біля тихого озера. Усі ми видаємося одне одному нереальними, бо нас розділяє відстань. Отож так приємно чути цей гомін і знати, що Мехіко досі на місці й що люди там живуть і ходять по вулицях..."
* Полудневий відпочинок.
* Квитки національної лотереї на сьогоднішній тираж! (Ісп.)
Він сидів на підлозі, міцно притиснувши до вуха телефонну трубку.
Аж ось до нього долинув і зовсім неймовірний звук — на повороті заскреготів зелений трамвай, повний смаглявих і гарних чужинців, а декотрі бігли слідом за ним і, скочивши на приступку, радісно кричали, й зрештою скрегіт коліс на рейках затих, і трамвай зник за рогом, везучи всіх тих людей у сліпучий від сонця простір, і лишилося тільки шкварчання кукурудзяних коржів на базарних жаровнях, чи, може, то просто гули й потріскували від атмосферних розрядів протягнуті на дві тисячі миль мідні дроти...
Старий сидів на підлозі. [441]
Час минав.
Унизу повільно прочинилися двері. Долинули звуки обережної ходи, на хвильку нерішуче завмерли, а /годі почали наближатися сходами. Почулися притишені-голоси:
— Даремно ми прийшли!
— Кажу ж тобі, він сам подзвонив мені по телефону. Страшенно скучив за людьми. Не можна ж йому відмовити.
— Він хворий!
— Авжеж. Але він сказав, щоб ми приходили, коли немає доглядальниці. Ми ж тільки на хвилину, привітаємось і...
Двері спальні широко розчинилися. Троє хлопців зазирнули до кімнати й побачили, що старий сидить на підлозі під стіною.
— Полковнику Фрійлі... — тихо мовив Дуглас. Старий мовчав, і було в тій мовчанці щось таке, що хлопцям ураз забило дух.
Вони обережно, мало не навшпиньки підійшли ближче.
Дуглас нахилився і вийняв телефонну трубку з уже захололих пальців старого. Тоді підніс її до вуха й прислухався. І за гудінням та потріскуванням дротів почув далекий і дивний останній звук.
За дві тисячі миль зачинили вікно.
●
— Ба-бах! — вигукнув Том.— Бабах! Бабах! Бабах! Він сидів на лужку перед міською управою верхи на гарматі часів громадянської війни.
Дуглас, що стояв перед гарматою, вхопився за груди і впав на траву. Але не встав, а так і лишився лежати із Замисленим виразом на обличчі.
— У тебе такий вигляд, наче ти зараз дістанеш із кишені свого олівця й щось запишеш,— сказав Том.
— Помовч, дай мені подумати! — відказав Дуглас, дивлячись на гармату. Потім перевернувся горілиць і втупив очі в небо та верхівки дерев над собою.— Томе,-я оце тільки-но збагнув...
— Що?
— Вчора помер Чін Лінсу. Вчора тут, у нашому містечку, назавжди закінчилася Громадянська війна. Вчора тут-таки померли президент Лінкольн, і генерал Лі, і генерал [442] Грант, і сто тисяч інших людей, хто лицем на північ, хто на південь. І вчора ж таки пополудні в домі полковника Фрійлі бухнуло зі скелі в самісіньке нікуди величезне стадо буйволів та бізонів, завбільшки з увесь Грінтаун, що в штаті Іллінойс. І вляглася навіки неозора хмара куряви. А я й не подумав учора, що воно все означає. Це жахливо, Томе, просто жахливо. Як же ми тепер житимемо без усіх тих солдатів, без генерала Лі й генерала Гранта, без Доброчесного Ейба* як ми житимемо без Чін Лінсу? Мені й на думку ніколи не спадало, Томе, що стільки людей може померти отак ураз. А вони померли. Атож, таки померли!
* Так називали президента Авраама Лінкольна.
Том сидів верхи на гарматі й дивився вниз на Дугласа, аж поки той замовк.
— Твій записник при тобі? Дуглас похитав головою.
— То катай додому й запиши все це, поки не забув. Дуглас сів на моріжку, тоді звівся на ноги. І повільно побрів через лужок, покусуючи нижню губу.
— Бабах,— стиха мовив Том.— Бабах. Бабах...— А тоді гукнув на повний голос: — Дуг! Поки ти йшов лужком, я тебе тричі вбив. Чуєш, Дуг? Гей, Дуг!.. Ну нехай, іди собі... — Він простягся на гарматі, заплющив одне око й, неначе прицілюючись, повів поглядом уподовж зашкарублого ствола.— Бабах! — пошепки мовив услід братовій постаті віддалік.— Бабах!
●
— Тримай!
— Двадцять дев'ять!
— Тримай!
— Тридцять!
— Тримай!
— Тридцять одна!
Важіль сіпнувся вниз. Бляшані ковпачки на закупорених пляшках виблискували ясною жовтизною. Дідусь подав Дугласові останню пляшку.
— Другий урожай цього літа. Червневий уже на полицях. А ось і липневий. Тепер лишається тільки серпень.
Дуглас підняв пляшку ще теплого кульбабового вина, але на полицю не поставив. Там уже стояло багато таких [443] самих нумерованих пляшок, усі однакові на вигляд, усі лискучі, акуратні, кожна сама по собі.
Онде пляшка з того дня, коли він збагнув, що живе, подумав Дуглас. То чому вона не яскравіша від інших?
А он — з того дня, коли Джон Хафф зник за краєм світу, наче у воду впав. Чому ж вона не темніша від інших?
Де воно все? Де ті веселі гончаки, що літніми днями гарцювали, мов дельфіни, у хвилях колиханої вітром пшениці? Де грозовий електричний дух Зеленої машини і трамвая? Чи зберегло ці спомини вино? Ні! Мабуть, таки ні.