Радніший він занехаяв би таку справу. Ну, що-бо справді? Казилась там молодь; покликав би їх, нагримав би як слід, покуту б там яку назначив — та й край.
Так козир, бач, дякові даси у руки! Не забуде того вража личина, розляпає скрізь; буде говорити, що потурають бого хульству; благочинний довідається. А тут справді штунда.. клопіт, та й годі.
Довго ходив, довго думав отець Мефодій, зітхав, спинявся, знов починав ходити, аж надумав написати-таки до станового.
Становий — чоловік добрий. Приїде, пообідає, можна буде йому розказати, що це пусте діло. Ну, надає стусанів одному-другому, Ониська у холодну посадить — та й край. І дякові козиря не буде, бо, значить, ділу був дан ход, а як його там повернули — то вже що кому до того.
* * *
Через днів скілька, саме в обідню пору, приїхав до отця Мефодія становий.
Був він підстаркуватий, невеликого зросту чоловічок, швидкий, проворний і балакучий.
— А що це у вас, батьку, злочинства такі діються, га? — балакав він, роздягаючись у сінях.
Наймичка помагала становому-роздягатись.
— Тягни униз рукав, не вгору,— казав їй становий,— так не так, бодай тебе парубки тягали! О! Чого вищирилась? Сватать не буду, ні! Тягни валянки, тягнули б тебе до шлюбу! Так. Ну, дай тобі, боже, здоров'я і чин генеральський та й іди з богом. Здорові, батьку! — звернувся він до панотця.— Уф!
— Здорові були. Просимо у господу.
— Так що ж це за справа така? — питав становий.
— Ет, справа! — відповів панотець, махнувши рукою.— Ходімте обідать, то й побалакаєм.
— Чому ж і не пообідать? Діло добре. Але поки що, щоб не гаяти часу, пошліть, будь ласка, кого, щоб закликав сюди всю ту компанію, увесь причіт, що ховав, і мерця покличте. І дяка вашого теж треба, він свідок. І бабу тую, як її? Що в її хаті було.
— Добре, добре, встигнете. Прошу. Сіли обідати.
— Таке діло,— почав отець Мефодій,— що не варто було й починати його і добрим людям клопоту завдавати.
— Чого ж ви його почали? — спитав становий.— І мені клопоту завдали: от мушу тепер обідати, хоч би й не хотів.
— Катового дяка наднесло, он що,— сказав панотець.— Ябедник, сутяга... Донесе, що потураю, а тут, знаєте? З тою штундою розносилась консисторія, пишуть циркуляри, бодай їм...
— Ну що ж, нехай собі пишуть. А мені те дивно, що піп дяка боїться, он що,— сказав становий.— На мене, якби я був попом, то б у мене дяк по струнці ходив, дихать би не смів.
— Так вам здається,— зітхнув отець Мефодій, наливаючи чарку.— У нас'всяким ябедам ймуть віри, а особливо, як тієї штунди торкнеться. Скажуть: неспособний піп боротись зі штундою, та й переведуть кудись на гірший приход. Прошу!
Випили.
— Воно правда,— казав він далі, знов наливаючи чарки,— дуже вже собі й розібрали хлопці. І за попа один убрав-
• •я, і за дяка, і кадили. Як-не-як, а богохульство. Прошу ж По першій не закусують. Випили по другій. — Пусте діло,— сказав становий.— Кому там від того шкода? Погуляли, показились — та й край. А за це, знаєте, норма. Не жарт.
— Отож і я кажу,— озвався панотець.— Шкода хлопців.
— Було не починати діла, коли шкода,— відповів ста новий.
— А може,, ви їх так полякаєте самі — та й годі. Нащо діло розводити?
— Побачимо,— сказав становий.
— От і добре,— зрадів отець Мефодій.— Ну, по третій. Бог тройцю любить.
— Оце ж і ти сам, старий, богохульство робиш,— озвалася попадя.— До гбрілки та й бога притачав.
— Правда,— зітхнув панотець.— Грішні ми, недостойні, а ще других судимо! Ох-ох-ох!..
Після обіду становий вийшов до парубків, що зібрались у кухні, розпитав, чи всі тут, що були тоді у Крамарихи, а потім закликав по одному у кімнату і записував дознаніе.
Хлопці були дуже збентежені; вони й думки не покладали, що з їх вигадки вийде таке діло і що вони великий гріх вчинили. Вони по правді все чисто розказали становому.
Записавши що треба, становий спокійно, без лайки, сказав парубкам:
— Оце щоб ви знали: за таке діло підете під суд да посидите у тюрмі по півроку, то будете знати, як панахиду правити.
— Ваше благородіє, помилуйте,— змолились хлопці.— Ми ж хіба що?.. Ми ж не знали... Та якби знаття, нехай йому чорт...
— Не можу, голуб'ята мої; такий закон.
— Помилуйте, ваше благородіє! Ну, нехай би там штрап який абощо, ну нехай би у вас, у холодній посидіти... А за що ж тюрма? Ми ж нікого не вбили, не вкрали...
— Закон, голуб'ята, закон. Не можна з богом жартів робити, а зі служби божої іграшку. Ну, можете йти собі тим часом.
— Ваше благородіє!..
— З богом! Я не суддя. Моє діло записати, а суд розбере. Гайда!
Дяка Маковійського становий покликав після всіх. Дяк думав, що становий має його за найважнішого свідка в цій справі;— він поважно увійшов у кімнату, почуваючи свою вартість і заслугу^
— Скажіть мені,— спитав становий.— Чи у вас нема іншого діла, як вештатись по ночах попід чужі ворота і заглядати у чужі вікна?
Дяк збентежився.
— Я... гм... я... случайно...
— Знаю. І до тої самої Крамарихи ви теж случайно ходите вечорами? Хіба ваше діло назирати, шпигувати та доноси робити?
— По долгу служби...
— То ваша служба тинятись попід чужі вікна? По досвітках ходити?
— Штунда,— пробубонів дяк.
— Самі ви штунду розводите, сутяги проклятущі, хапуги! Стидайтесь!
— Позвольте, ваше благородіє. Моє достоїнство...
— Достоїнство? — завищав становий.— Геть, волоцюго! — затупотів він на дяка.
Маковійський вискочив із хати.
Роздратований становий ходив по хаті швидкою ходою. Увійшов другими дверима отець Мефодій.
— Добре ви пробрали дяка,— сказав він становому.— Так і слід йому.
— Ех, батьку,— промовив сердито становий, згортаючи свої папери.— Не во гнів будь: і ви таки тюхтій добрий. Ну як таки потурати такій шельмі та ще й боятись його? Який з вас піп? Баба! вибачте в тім слові.
— Консисторія, знаєте...— почав панотець.
— Ет, говоріть! — перехопив становий.— Як вам не тремтіти перед тою консисторією, коли ви свого ж дяка боїтеся?
— Ох! — тільки зітхнув отець Мефодій. Напившись чаю, становий поїхав. Він був лихий і на дяка,
і на попа за цю справу.
"Надало ж їм лихо,— думав він,— із дурної вигадки якоїсь робити цілу справу, судове діло! Чорт його знає! Оттак знічев'я та й видумують діла і людям клопоту завдають... Та й діло, подумаєш, справді! Мало чого не буває такого?"