злагоди, відчайдушних поривань до господарювання і громадської праці бодай сторожем, хоч та праця, було, дивувала своїм аж химерним надчікуванням — боги бралися за розум, ставали бригадирами і начальниками заготівельних пунктів на станції, і тобі дарувалася й ще якась мить возвишення у товаристві батька, ходіння з ним посеред станційного містечка, купування цукерків і поділяння межи собою і батьком, мовби вже товаришем таким, який звідає у стані тверезості"хоч яку таємницю на дальше розгадування, і не там щось, як він хотів пасіку завести, а — що треба вгору десь вибиватися, на верхів'я влади чи як би вже собі й згодом тлумачив таке напучування. Чи — вповідання найбільшої таємниці, з порушенням даної колись підписки про нерозголошення, ну от про ті кілька днів у захопленому Берліні, "вільне місто" абощо. Та намара немочі креслить жорсткішу географію блукань, вже аж сором'язливого й принизливого непризнавання: це твій батько горою побіч бруку ступає нас-торожено-чемно й погрозливо, захоплений втаємниченою гадкою добрести до сподіваної мети, аби загнобити душу чиїмсь отрутливим подаянням, і ти пориваєшся чи робиш натяк на відрух у бік батька, та боги незворушно-жорстокі і шляхи їхні не мають зупинок: ти просто побачив батька, ви не мусите впізнавати одне дного. Бо час отямлення й спізнавання незрушно далекий, мить довідання найпростішого здогаду явиться не в жданні сокровенного, а — як підсумок, бо доба матерів застерігатиме й оберігатиме, і навіть сповнившись у найрятівнішому вборі, одійшовши, триватиме в долі синів хоч би довічним спокутуванням чужого болю, не даючи синові вивільнитися до чистого спогаду про батька. Та й ви тепер цим мате-
22(9) серпня хоронили В.Кордонюка 25(12) серпня я упала... 27(14) серпня зранку дощик 28(15) серпня Марусі день народження запрошує перед заходом дощ вітер і прохолодно 29(16) серпня цілий день похмуро 11(29) вересня празник Усікновенія Глави день народження Ліди і Валі до третьої години похмуро з третьої години вітер 12(30) вересня за світло заплатила 13(31) вересня гроза дощ сильний і вночі йшов
14(1) вересня Семена 16(3) вересня теплий день
17(4) вересня Шурка Лисенко убився у машині холодно 18(5) вересня Оксанки день народження Ткач холодно
19(6) вересня від Тасі одержала двісті карбованців 20(7) вересня хоронили Шурку Лисенка пізно ввечері похмуро і дощ бризкав 21(3) вересня сонячно ясний Пречиста празник Інни день народження 22(2) вересня похмуро 24(11) вересня Іванові Рябоконю рік
рям докір в-оч виставляєте, що от коли б був живий батько, і силуєте себе на пам'ять, а вже час нових воєн і вертання ще більшими каліками, і застаєте матерів по цих лікарнях, немов конюшнях таких, де наїжджим зо світу дохторам й санітарам наглядати за тими, що свею смертею їм умирати, і котрому синові випаде вспіти пройти заборони до цих лазаретів, то никатиме між ліжками і розкладачками, заглядаючи під простирадла, де чия мати, й біля котрої вклякнути на довге сидіння, і заворушиться ця пустеля, і назиратимуть за вщасливленою матір'ю, що їй не познати прибулого сина, але здужатися на доторк присоромленою рукою до скроні і чубчика синових за покладений під подушку гостинчик. Пестливий, пробачливий доторк змлявілих недугою пальців подарує засльозеному зорові нагад про інші тривалі смерті, а голос видобуде з глибин затьмареної свідомості аж веселенький спогад про синову давню знахідку під матрацом на великому батьківському ліжку: то що ж ти з тими копієчками зробив, що їх батько складав у брезентову калиточку і сховав, а ти знайшов".
"Й дивіться-но, цьоць, десь цих жінок на бураках позагартовували, та й думаєте що — загадують лікарні оббіловувати вапном; я з "бобика" злажу й зразу тако інструкції надчитую, бо цім людям як-то й не знати; де ваші респіратори, де марльові пов'язки; а їм їдно сміх, чи я вина червоного з ящик привіз, бо їм ні пігулок, ані санітарів, а лікування такого, щоб це вина та й годі. Аж-но звеселів світ, куди твоє діло, — весілля таке рихтують побіля цих моргів та палат спорожнілих, наряджають мене весільною бабою, розмальовують сажею та краскою для яєць, а в штани бахматі, що поверх них спідниця, качана такенного прищібують, щоб аж стовбурчився навпоказ. Та впрягають у возика з весільною свахою, а сваха кропивою поганяє; а вже ці санітарки наїжджі з підвалів та палат повискікували; та й їм це таке немов весілля, їдна з їдною при-гецують, а Світланка моя як дожене, то й штрикне укола в живіт, де подушка прив'язана; довмілися; стимулятори росту; а дава-но ще й у цицьки, — добігаю останнього кола, то жіночки гайда качати мене по траві та налапувати качана; а м'яса не їсть, а їдну рибу, — щоб не стояв, а світився, а вино потихеньку цмулить та ці мікроби з крові виганяє, — а будеш, а будеш! Зіходять і командири з машин своїх чорних, визначають по циферблатах і час починання весілля, і скінчення, — аж тут вертальоти як шугонули понад лікарнями і деревами; усім наказано вмить долічерева, а санітарки запурхують до підвалів, а Світланка наморгує й з ними, то ще уколів дадуть, а
ті повитріщувалися, ті наїжджі, ті санітарки, вертальоти їм вітром халати підлужують, — такий я їм жінка, отакецьке диво. Де ж то його встигнути перевдітися, ці лахи воєнні в оберемок, — двері вскрізь порозчинювані, сміх санітарський у спину; а мені тра глядіти, де хто не порятований, ці ноші по калідорах, тапчани дермантинові, — та люди, та Боже; то черевичок дитячий, то хустина бабська тернова у квіточки берегами; ступаю й цею дорогою — оце то мій шлях останній, мій прихисток на усамітнення. Аж коли дивлюся, то що я бачу, — зминаю усякішні трупні закапелки, зіжмакані вдягачки попід столами, і пробираюся до найголовнішої палати; от це то весілляни впоралися, вицяцькували од низу до лямпочок, і тако-ого квітів на тумбочках, а ліжка позастелювані, а людини то жадної; це тіки ви, цьоць. Світ завмер по обидва боки душі, аж спомин такий посеред цих пів-світів, десь-то й вода закипає у шкляночці не так, як бувало; і тато аж не навтішається з такого дива, — на хоробу тобі ці кофії здалися, оно меду з яблуками скуштуй, диви-н, як Партизан підчищає з мисочки; бо й такі часи настали, що раді б мене до гурту прийняти, й то не словом там, помахом руки, а так якось мов погдядом, — дивляться проясніло, сяду чи ні. Але ж знаю, це сядь понаслуховуйся, й те моє дотипірішнє знання десь-то дінеться; повз-наєш уже все, як воно було, і не лишиться місця для здогаду й помислу. То як ви розказували, що побачили світу, та й є що згадати, — мені ж на гинакше виходить, як я про що здумаю чи що уявлю, яке воно все, десь тамо у світі, та й беріть хоч і бликші краї, де не бував, то з'являється таким гарнішим, багатшим, і от — буває так — одвідаєш той незнаний край, й от тобі вже й не так, і не