деронули звідти, я вдома хлібину в пазуху, води набрав, і в поле, а Льонька за мною. Випив той води, стогне, каже "це б хлібця з'їсти". І я йому хліба — на, а він по кришечці кладе в рота і каже "не можна мені їсти, бо помру, я в груди ранений". Пожував хліба і каже "підіть і скажіть такому й такому". От. І приходить дід такий з білою бородою і коси білі-білі. Став, подивився, потім спитав "це ти, Павле", той каже "я". Дід обняв його, поцілував, а тоді на нас показує пальцем "а ну ти або ти бігом у село до того й до того, нехай з підводою їдуть". Ми драла в село; поклали його на підводу й одвезли. А дід сивий ішов біля підводи. Це я не сказав, що вони в інше село поїхали. А потім німці знайшли його і забрали. Мабуть, партизан якийсь був. Але що ми малі були, то не розуміли. А того, що продав, знайшли на другий день убитого з запискою, що от і всім таке буде. Ні, значить, написано, що як і хто другий таке зробить, то й тому таке буде. На папірці написали і на груди поклали, вбили. Мені той дід з голови не йде. А от Блонську шкода — ще осьдо коли, років два минуло, як пастухи найшли. Пішла по карасін, і два роки шукали. Найшли кості і чоботи гумові в канавці за капличкою, пастухи найшли. А той дід колись, як побачить мене, то стає і довго дивиться страшно. Він, мабуть, і в хаті ніколи не сидів, усе його видко було по селу. Любив голосно проказувати про Божу кару, такі книжки в нього давні були, і він балакав по тих книжках. Як зачне прорікати "Бог обернув Україну на пару сот літ дощенту в пустиню за незносні і мерзкі поступки людей українських", то й досі кров холоне, як згадаю. Але вже далі таких людей не було. Це ще мому поколінню довелося довше пожити, а що вже про теперішніх казати, то не знаю.
як нема Віті день народження 12(29) травня після третьої дощ 16(3) травня після четвертої дощ Катьки Крушинської сина Сашка і Миколи Ткаченка сина проводжали в Армію 20(7) травня теплий день Іван Милащенко помер
21(8) травня теплий день
22(9) травня прохолодно Миколи 23(10) травня прохолодно 24(11) травня пугач кричав десь близько в день годин в одинадцять 26(23) травня баба Алипчиха померла 27(14) травня цілий тиждень вдень і вночі кричав пугач на дереві і на стовпі баба Переселенчиха померла 28(15) травня хоронили обох бабів 29(16) травня Миколин день народження 10(17) травня Маринці і Оксанці чотири роки 2(20) червня у середу дощ гарний Лена Дунина Старощучка сто руб. 3(21) червня Вознесіння вдень тепло
4(22) червня дощ покропив
10(28) червня хмарно холодно
Як це так, нова держава втворилася і творить державу. Тра не жить і вмерти. Дотипірішні були хитріші хоч як, поназивали були так, що й не розгадати. А тому світові й байдуже, дурні вони були, аж світилися. Приміром, писалося, Болгарська народна демократична республіка. То дістань-но словника і досліди по слову. Й що воно вийде. Болгарська народна народовладна всенародність. Чо ти смієся аж на кутні, ти ж політик, то розгадай. Це тра вміти було дурити народ і світ усенький. А ці довмілися аж ну куди, держава творить державу. Та дай-но цим людям тільки чутку, що в якомусь сейфі захована доктрина, то усі як миленькі зробляться. Де ті й бандіти дінуться. Де це бачено, щоб держава без доктрини зачиналася. А так сибі кожде лазить, видумує, що в голову збреде, і вже такий розумака. Ось знов понаїжджало, та ще ж не як, кіля церкви гуртуються, їм тра й батюшки на одспівування, релігійні такі поставали з хороби. Вони мені межи очі злочини тицяють, а самі ні на пучку не зробили. Україну розігрували на карті, й ще сто разів розіграють. Такі дохтори приїжджають, халата натягне, п'яти голі, а ці сученята аж лящать. Доктор Ґал, доктор Ґал. А йому дурнів і тра, — доки ці виздихатимуть, понаписує на ввесь світ, що загрози человечеству нема. Цих біженців у церкви позаганяють, а де сто двадцять хворих у больниці, то сто випишуть як одужалих, а двадцять лишать для оглядин. В тридцять третьому що писали, мільйони по селах і містах конали, а вони — "білкове переродження". А ці що, грипок, респіраторне захворюваня, картохлі гарачої переїли. Ще синів покалічених не вспіли по світах повизбирувати, а вже цим місця на кладовиську не стачає. Одно добро — Лагуті. Хоч призаробить на ямах. То я, колишній оперативник, це маю людей у салафанах та брезентах возити, бо який колгоз тобі дощок настарчить. Не хтіли ідеї ані тої, ні тої, думали, тако сибі, пересидять, переживуть, аж воно так не буває. Той сивий дід недармо кричав, він то знав, та розуму свого не міг укласти нікому. Кричить з начитаного "не осоромимо землі руської, ляжемо тут кістьми, мертві бо сорому не мають". Але й сказати не можуть. Мені типір смішно, що й старі пам'ятники стоять, і ці нові — йди, вклоняйся, якому хоч. Хто типір язичники, хто християни, вгадай-но. Мені підсилали не їдного, а тоді хіба розбереш, де енкаведе, хто бандерівець, хто поляк. Позасідали в поліції, і кожне своє крутить. Я ходив на великі операції, а не як ті, по хатах ховалися, десь німця підстрелить у лісі, і тоді пів села на розстріл. Хай мені хто скаже, як я винуватий. Це вже аж коли — як поїхав продати мішок пашні
у Житомирі, бачу, хтось знайомий. Придивляється й той "прівєт, Вітьок"; скільки живу, ще не бачив, щоб єврей з розуму зсунувся. Так мовби прицінюється до пашні, а тоді враз шепотіти "того гріха неможливо ані відмолити, ані спокутувати". І пішов далі Льова Кошелєв рядами, — баби радіють, що такий веселий покупець, торгується, та нічого не купує. "А вон у таво мужіка дєшевлє, цьотка" чую ще навпослідок. Я свого розуму не стратив, оно хату й горвда по собі лишу, а там хай як знають".
"А хіба казано й говорено, що той, кого не візьми, гинакший од того, про кого не казано, який він гинакший; хіба ми в цьому подвір'ї і меж ціми людьми, де хотіли б бути; хіба це той брезент, нескочений та підцвілий, в садку попід грушкою й попри безу, що ним укривали намети задля похоронів чи весілля; хіба скажеш, як той колись мудрий писав до свойого учня, що як хочеш бути легким і здоровим старцем, то додержуйся в юності тверезості й непорочності; хіба скажеш услід йому, що від думок про видиме перейдеш до питань духовних, бо перше небо прекрасне, але більш гідне божественного споглядання друге, — кожного вабить до себе своя пристрасть; але й те сказано, аби облишив стару людину з її дурним вченням, а прийняв нові погляди і нові діла Божі; бо чи не настав той час, що, обтяжені їжею й вином, мудрі світу цього зупиняються на якому-небудь тривожному роздумі і тривожать світ своєю пересиченою тривогою; чи не є вже той світ, що душа, вражена не їдно якимсь одним пороком, не те що не може бути веселою, а й душею перестає бути; бо хіба не з таких людей робляться брехливі друзі, фальшиві апостоли, єретичні вчені, тирани, тобто погані царі, які пробравшись у надра дер-