— Ти залишаєшся дивитися фінальну гру "Філадельфія"? — питає його Гаррі.
— Ні-і ...
— Цей Джервін, що грає за Сан-Антоніо, був бозна що, вірно? Я чув сьогодні вранці по радіо, що він закінчив гру, маючи сорок шість очок.
— В баскетбол тепер грають одні ідіоти, якщо хочеш знати мою думку.
— Так, там багато що змінилося з моїх часів, — визнає Кролик — Судді принаймні час від часу допускали пробіжки з м'ячем, а тепер, Господи, гравці не вилазять із звалищ.
— Я люблю хокей, — каже Нельсон.
— Я це знаю. Коли на полі грають ці чортові "Флайерс", крик стоїть такий, що хоч біжи з дому. Всі ці мавпи йдуть на стадіон і тільки й чекають, коли спалахне бійка і кому-небудь виб'ють зуби. Авось вдасться побачити кров на льоду. — Ні, розмова якось не так пішов, і Гаррі вирішує змінити тему: — А що ти думаєш з приводу російських в Афганістані? Гарненький вони собі подарунок зробили до Різдва.
— Нерозумно це, — каже Нельсон. — Я маю на увазі, нерозумно, що Картер так сказився. Адже ми теж були у В'єтнамі — з тією лише різницею, що Афганістан-то у росіян під боком і у них там багато років було маріонетковий уряд.
— Маріонетковий уряд — це зовсім не погано, вірно?
— Ну, у всіх воно є. По всій Південній Америці наші маріонеткові уряди.
— Упевнений, що для іспашек це буде новиною.
— У всякому разі, пап, російські якщо що задумали, так вони роблять. Ми ж тільки намагаємося щось зробити, а потім пов'язати в політичних колотнеч. Ні на що ми більше не здатні.
— Так, якщо люди будуть міркувати так, як ти, — каже Гаррі синові. — А що б ти сказав, якби тебе зараз послали воювати в Афганістан?
Хлопець гмикає.
— Пап, я ж тепер одружений. І до того ж мені давно перевалило за призовний вік.
Невже можливо таке байдужість? Гаррі, наприклад, не відчуває себе занадто старим, щоб воювати, а йому в лютому буде сорок сім. Він завжди шкодував, що його не послали в Корею, коли він служив в армії, хоча в той час радий був пооколачіваться в Техасі. Там у людей був до смішного примітивний погляд на життя: гроші, п'янки і баби — і більше нічого. Як це любить говорити Мім? Бог не дійшов до Заходу — він помер по дорозі.
— Ти що ж, хочеш сказати, що одружився, щоб не брати участь в майбутній війні? — питає він Нельсона.
— Та не буде ніякої війни, Картер пошумить-пошумить і махне рукою: хай роблять що хочуть — спускає ж він Ірану, хоча вони там тримають наших заручників. Власне, Біллі Фоснахт каже, що ми їх отримаємо назад, тільки якщо Росія окупує Іран. Тоді вони повернуть нам заручників і стануть продавати нам нафту, тому що їм потрібна наша пшениця.
— Біллі Фоснахт ... цей покидьок знову тут з'явився?
— Приїхав на канікули.
— Не ображайся, Нельсон, але як ти виносиш цього типу?
— Він мій друг. Але я знаю, чому ти не виносиш його.
— Чому ж? — запитує Гаррі, і серце у нього закалатало в передчутті сварки.
Хлопчисько повертається до батька на тлі вкритого золотою пилом скла, і обличчя в нього зморщується від ненависті — ненависть і страх, що він зараз схлопочет по фізіономії за свої слова.
— Та тому, що Біллі був у будинку в ту ніч, коли ти спав з його матір'ю, в той час як Заповзятливий підпалив будинок і в ньому згоріла Джилл, хоча ми повинні були б знаходитися там і оберігати її.
Та ніч. Десять років минуло, а вона все не виходить у хлопця з голови, живе в ньому, як кліщ, який заважає його росту.
— Це все не дає тобі спокою, так? — м'яко вимовляє Кролик.
Хлопчисько навіть не чує його — очі у нього зовсім провалилися, точно в глину увігнали великі пальці, щоб витягнути застряглий грудку.
— Це через тебе померла Джилл.
— Чи не через мене і не через ушлого. Невідомо, хто підпалив будинок, але, у всякому разі, не ми. Треба перестати про це думати, хлопчик. Ми ось з твоєю мамою перестали.
— Я знаю, що перестали.
Електрична машинка Мілдред Крауст стукає на віддалі, по магазину ходить пара в коричневих куртках, розглядаючи ціни, приклеєні до стекол машин з внутрішньої сторони, хлопчисько дивиться прямо перед собою, немов приголомшений голосом батька, який марно намагається достукатися до його свідомості.
— Що пройшло, то пройшло, — каже Гаррі, — треба жити сьогоденням. Джилл була на це націлена, і ніхто з нас не міг би нічого тут вдіяти. Коли я вперше її побачив, на її обличчі вже була печатка смерті.
— Я знаю, тобі так хочеться думати.
— А тільки так і можна думати. Доживеш до моїх років і зрозумієш. У моєму віці, якщо носити в собі все горе, яке ти бачив в житті, так просто не встанеш вранці. — Щось промайнуло в особі хлопчаки на частку секунди: Гаррі відчуває, що син слухає, і це спонукає його продовжувати. — Як тільки у тебе народиться малюк, — говорить він синові більш задушевним, більш теплим тоном, — клопоту з'явиться хоч відбавляй. Ти інакше і дивитися будеш на багато що.
— Хочеш, я тобі дещо скажу? — запитує Нельсон, якимось мертвим голосом, дивлячись крізь батька очима, зовсім знебарвленими косими променями сонця.
— Що? — Серце у Кролика завмирає.
— Коли Пру полетіла зі сходів. Я не впевнений, що ні я штовхнув її. Не можу згадати.
Гаррі сміється — з переляку.
— Звичайно, ти її не штовхав. З чого б тобі штовхати її?
— Тому що я такий же божевільний, як і ти.
— Ні ти, ні я — ми не божевільні. Просто іноді нудно стає.
— Правда? — Схоже, малий вдячний за таку інформацію.
— Безумовно. У всякому разі, ніякої біди не сталося. Коли ж ви його чекаєте? Його або її?
Від хлопця виходить такий густий дух страху, що Гаррі не хочеться підтримувати з ним розмову. Які прозорі стали у нього очі — каряя райдужна оболонка немов раптом вся розчинилася.
Нельсон, знову насупив, опускає погляд.
— Вони вважають, ще близько трьох тижнів.
— Дуже добре. Ми якраз встигнемо повернутися. Слухай, Нельсон. Може, я не все правильно робив у житті. Я знаю, що це так. Але найбільшого гріха я не вчинив. Я не склав руки і не помер.
— А хто сказав, що це найбільший гріх?
— Усі так кажуть — церква, уряд. Це проти природи — здаватися, людина повинна весь час йти вперед. А з тобою саме це і відбувається. Ти не йдеш вперед. Ти не хочеш бути тут і продавати драндулети старого Спрінгера. Ти хочеш бути там. — Він вказує на захід. — Чомусь вчитися. Планеризму, або роботі на комп'ютері, або чогось ще.