— Ти мені робиш боляче, — каже вона. Голос її, писклявий і тоненький, проникає в його свідомість крізь коробочку, яка висить в повітрі десь біля його вуха. Намагаючись визволити з його пальців руку, вона боляче дряпає їх висячими на браслетах брелоками, і це приводить його в повну лють.
Треба відвести її звідси, він тягне дружину через хол, вишукуючи вільну стіну, до якої можна було б її притулити. І виявляє таку в бічній кімнатці, де вимикач, опинившись поруч з плечем Пру, зроблений у вигляді особи з роззявленим ротом, з якого стирчить мову, а натиснеш — відповзає. Нельсон наближає обличчя до обличчя Пру і сичить:
— Слухай, заради всього святого, прийди в себе. Ти ж можеш покалічитися. І покалічити дитину. Ти що, хочеш так його растрясти, щоб він вискочив? А ну заспокойся.
— Я спокійна. Це ти не спокійний, Нельсон. — Її очі — у самих його очей, так що здається, він зараз потоне в їх зелені. — Та й хто тобі сказав, що це буде він? — Рот Пру сіпнувся в кривій посмішці. Губи в неї нафарбовані за останньою модою — криваво-червоні, як у вампіра, і це їй не йде, лише підкреслює застиглість її вузького, нескінченно спокійного, без кровинки особи. Тупо викликає, як часто буває у бідняків, — таку нічим не налякаєш.
— Ти взагалі не повинна пити і курити марихуану, — застерігає він її. — Ти можеш зіпсувати гени. Ти ж це знаєш.
Вона відповідає, повільно складаючи слова:
— Нельсон! Тобі ж наплювати на гени.
— Ах ти, дурна сучка! Та не наплювати мені. Звичайно, не наплювати. Це ж моя дитина. Або не мій? Ви, Акронского, готові спати з ким завгодно.
Кімната, в якій вони опинилися, якась дивовижна. Навколо суцільні фламінго. Той, хто живе в цій хатині з видом на два вузеньких дворика і цегляну стіну за ними — спочатку вона швидше за все призначалася для служниці, — колекціонує жартома фламінго. Фламінго з рожевого блискучого атласу перекинув свої безглузді довгі чорні ноги через спинку дивана-ліжка. Пустотілі пластмасові птиці з ногами-паличками стоять на полицях уздовж стін. Є тут і попільнички у вигляді фламінго, і кавові чашки, і об'ємні картинки з намальованими на них рожевими птахами, озерами, пальмами і заходами — сувеніри з Флориди. На одному з сувенірів вони стоять в кросівках і шотландських шапочках на вкритій бобриком галявині навколо лунки. У тих, що побільше, на горбатих дзьобах — сонячні окуляри, схожі на обгортки для цукерок,які продають в десятіцентовках. Тут їх сотні. Інші гомики, мабуть, надарували їх йому. Очевидно, тут живе Худий — Джейсону і Пем не уміщатися на цьому дивані-ліжка.
— Твій, — запевняє його Пру. — Ти знаєш, що твій.
— Ні не знаю. Ти сьогодні поводишся як остання повія.
— Я ж не хотіла сюди їхати, пам'ятаєш? Це тебе вічно тягне з дому.
Він плаче — через чогось в особі Пру, через цю її Акронского жорсткості, якої вона відгородилася від нього як стіною, через те, що вона зачіпає його животом, цим своїм тілом великої ляльки, яке він так любив , через те, що вона так легко, запросто може віддатися іншому і цей інший буде пестити все її вигини і складочки, а його вона так само легко і запросто може всього цього позбавити, тому що він зовсім нічого для неї не означає. Вся пора їх ніжності — коли він допомагав їй підійматися в гору, і гуляв з нею під деревами, і ходив в бари на Прибережній вулиці, і сам поїхав вперед, а її залишив там, в Колорадо, і вона думала, що він лоботряснічает, а він надривався тут, в окрузі Дайамонд, — все це ніщо. Він для неї — ніщо, як був ніщо для Джилл, недоносок, якого треба тільки гладити по шерстці, — і ось дивіться, що вийшло.Любов роз'їдає його тіло, ніби іржа, вона проникає вниз, до самих колін, які підгинаються під ним, точно гниле дерево.
— Ти ж нашкодиш собі, — схлипуючи, вимовляє він; від його сліз її зелену сукню заблищало на плечі ще більше, а у нього перед очима стоїть власне зморщене обличчя так чітко, немов зображення на екрані телевізора.
— Дивний ти, — каже йому Пру; голос її звучить тихіше, немов біля вуха шелестить листок.
— Пішли звідси, з цього страшного місця.
— А ця дівчина, з якою ти тріпався, що вона тобі говорила?
— Нічого. Її хлопець робить решітки проти мошкари.
— Ви щось довго лопотіли.
— Їй хотілося потанцювати.
— Я бачила, як ти вказував їй на мене і дивився. Тобі ж соромно, що я вагітна.
— Анітрохи. Я пишаюся.
— Ні чорта подібного, Нельсон. Ти соромишся.
— Не наполягай. Поїхали, досить сваритися.
— Ось бачиш, ти соромишся. У тебе немає ніяких почуттів до цієї дитини — ти тільки соромишся його.
— Будь ласка, поїдемо. Чого ти хочеш, хочеш, щоб я став на коліна?
— Слухай, Нельсон! Я відмінно розважалася, танцювала, а тут є ти і починаєш командувати. Мені до цих пір руку боляче. Може, ти її зламав.
Він незграбно бере її за руку, щоб поцілувати, але вона не дається; йому часом здається, що вона — і тілом і душею — точно плоска шорстка дошка. А потім у нього виникає побоювання, що вона і є така плоска, що нічого вона не приховує, немає в ній глибини — така вона і є. Ось сяде на свого коника і, схоже, не може злізти. Він знову заволодів її рукою і тягне до себе, хоче поцілувати, але вона не дається, тільки злиться ще більше, і обличчя у неї червоніє, загострюється, кам'яніє.
— Знаєш, хто ти є? — каже вона йому. — Ти маленький Наполеон. Ти, Нельсон, — нікчема.
— Гей, припини.
Шкіра навколо її червоних, як у вампіра, губ напружується, і голос звучить рівно — так мчить по рейках паровоз.
— Я по-справжньому тебе не знала. Ось тепер дивлюся, як ти поводишся з рідними, і бачу, до чого ти розпещений. Розпещений, Нельсон, і грубий.
— Заткнись. — Тільки б знову НЕ розплакатися. — Ніхто мене ніколи не балував, зовсім навпаки. Ти й гадки не маєш, скільки горя завдали мені батьки.
— Я чула про це тисячу разів, і мені це ніколи не здавалося чимось таким вже страшним. Ти ж вважаєш, що твоя мама і бідна старенька бабуся повинні піклуватися про тебе, що б ти не творив. Ти огидно ставишся до батька, а він хоче тільки любити тебе, хоче, щоб у нього був хоч почасти нормальний син.
— Він не хотів, щоб я працював в магазині.
— Він вважав, що ти не був до цього готовий, і ти справді не був готовий. І зараз не готовий. Ти і батьком стати ще не готовий, але тут вже мій прорахунок.