Крокви над табором

Страница 8 из 13

Багряный Иван

Одного дня, об’їжджаючи район, приїхала й сюди лікарка. Приїхала щепити віспу. Ну, віспу так віспу, чого її не прищепити справді, коли треба. Зразу й почали…

Кричати почали зразу ж таки. І не того, що лікарка в окулярах, у білому балахоні і що вона зовсім чужа, а того, що налетіла вона на ясла, як рябець на курчат, нагло. З оповідань очевидців виходить так, що і я цієї лікарки злякався б.

Без зайвих слів, тільки-но приїхала, тільки-но з’явилася перед дитячі очі, зразу рішуче засукала рукава, взяла свого "страшного ножа", що мерехтів на сонці і ставши посеред двору в войовничу позу, скомандувала:

— Підводьте.

Перший же заверещав, як порося, під ланцетом. Може вона різнула дужче, ніж треба, бо слід таки віддати їй справедливість — щепила вона по-спортсменському, на витягнуту руку, боячись, щоб часом не доторкнутися до дитини, надто ж щоб дитина не доторкнулася до не; чи може вона зблизька здалася дитині зовсім уже чужою й страшною з своєю брезгливістю і мерехтливим незрозумілим інструментом, — тільки дитина заверещала. Решта дружно підхопили це гасло і з криком панічно кинулися врозтіч — хто куди.

Треб було б почекати абощо і вжити якихось інших заходів, але лікарці нетерпеливилось, вона бо мусіла поспішати: швидше! На її ж вимогу почали ловити дітей і, довершуючи тим паніку, тягти їх по одному до войовничої лікарки під ланцет, як на страту. Картина.

А нема, щоб залишивши десь про хлопців фасон (лікарка молода), прийти, як і годиться лікарці, обізнатися, погомоніти з дітьми, взяти його на руки (воно ж маля) і приголубити, а тим часом між іншим прищепити ту ж таки саму віспу. І щоб без отого обурливого брезгливого великопанського:

— "Ах-ах, держіть єго! с нєго может вша перелєзть.

"Щоб на тебе халера перелізла". Чим не деталь до картини "Пані і мужицькі діти".

Ну, діти гуртом зчинили такий ґвалт, що матері, які тільки де поблизу були, позбігалися. А як матері позбігалися, то виявилося, навіть, що багатьом з цих таки дітей, та ж таки сама лікарка вже раз щепила віспу напередодні, вдома. А тепер прищепила вдруге.

— А почему же ви нє сказалі?

А чому ви не спитали, лікарко? І взагалі, як могло статись таке непорозуміння, що ви лікарка, товаришко?

Стільки того галасу було.

Ось так у нас щепили віспу і отака в нас була "корова".

Інцидент, звичайно, сяк-так полагодили, але лікарка так і залишилась пугалом для дітей. Колись матері лякали їх відьмаками та лоск отарками, а тепер, як тільки чогось розкричиться, завередує завзято, — так зразу:

— Цить, лікарка йде. — І дитина моментально замовкає, як би дуже вона перед цим не кричала й не дриґала ногами.

Популярність надзвичайна або ще інакше: змичка міста з селом. Дехто дотепно каже, що це розмичка, але я думаю не так: розімкнути така культурниця й ударниця не розімкне, а от вимкнути б її з лікарських кадрів для науки іншим було б слушно.

Ім’я цієї товаришки, цього поборника культурної революції я, на жаль, не знаю (проґавив спитати), але якщо дехто схоче обізнатися ближче з цією історією (а декого вона мусить і надто цікавити), того адресую на місце подій. Я ж розповів про це через те, що здивований був: невже такі ще трапляються в наш час, на чотирнадцятому році революції?!

Виходить — Марійка за малим не сказала правду.

6. В СІМ’Ї НЕ БЕЗ ВИРОДКА

Це теж приблизно з тої ж опери.

Хоч і кажуть товариші колгоспів ці, що в них тепер культурної сили повно, але…

З культурною роботою негаразд, щоб не сказати погано. Це кажуть ті ж таки колгоспів ці. І все через те,що культурної сили й багато (мова мовиться про вчителів, випадкових гостей-меліораторів та про знов-таки випадкових робітників зв’язку), а коли до діла — робити нікому. Єдине, кого знають колгоспів ці з усієї тої культурної сили, і хто фактично працює на культурній ділянці в колгоспі — це завшколи т. Максименко та його дружина вчителька. Але двоє ніколи не заступлять десятьох, яких тут треба для нормального культурного обслуговування і яких немає. Комсомольский осередок молодий, решта учителів не те, щоб і пасивні, але не те, щоб і активні. Одну з них можна взяти за крайній приклад, бо хоч вона і звичайна вчителька, але заслуговує на окрему увагу.

На всій культурній ділянці найбільше занедбана галузь — це робота серед жінок. Так от їй — себто комсомольці т. Гилитюк, вона ж і вчителька ще й секретар-організатор колективу — доручено керувати цією справою. Ну і…Як вона керує справою і через віщо ця справа й досі майже не зрушена, можна судити вже хоч би і з того, як вона працює на іншій громадській ударній роботі, наприклад: на розпорядження осередку взяти активну практичну участь у кампанії мобілізації коштів, заготівлі яєць тощо, товаришка замість подати приклад відповідає категорично:

— Це не наша справа ходити по селу мобілізувати кошти і взагалі. Наша справа — школа.

Майте на увазі, що вчителька ця колгоспниця.

Чого можна сподіватися від такого культурника і як же після цього робота серед жінок може рушити з місця. І це в той час, коли інші члени колгоспу, ті ж таки жінки, що й не освічені і некультурні, віддано працюють на найтяжчій ділянці — на всіх господарських і польових роботах. Вони куди активніші й дисциплінованіше і вони чекають (нетерпляче чекають), коли комсомолка вчителька т. Гилитюк нарешті таки прийде до них і, як кожен член колгоспу, візьметься до своїх обов’язків.

Авангард воліє йти в хвості. Товариші, одначе, сподіваються, що справа ця таки буде зрушена, мало того, вони тут як і на інших ділянках досягнуть свого. Тепер працює семінар культурників (з самих же колгоспівців) при школі, під керівництвом завідувача. Підготувавшись, хлопці, як зможуть, візьмуться до роботи і не казатимуть, що: "гаряча пора і тут не до культроботи".

Так, гаряча пора. Дайош же культроботу!

Ось гасло наперекір великопанському манірничанню.

7.РОДИНА НЕБІЖЧИКА

Та сама хата біля школи і той самий садок під гору. І речі ті самі знайомі в хаті, що її прибрала і причепурила донька. Вона сама на хазяйстві і то допіру лише прийшла на часинку аж за 8 кілометрів, з Дитячого містечка, де вона вчиться. Майбутній зоотехнік.