Все, що внесено було мені в скит, я відрихтував. Не лише поправив і набив нові рамці, а й відновив полотна образів. Так, як учив мене Жига: котрі мильною водою, котрі —цибулиними вичавками, а котрі — тепленькою оливою. Лики святих посвіжіли, відмолодли. "Блаженні ті, чиї серця сповняють радість", — нашіптував я Симкові слова, трудячись над образами. Він теж радів обнові. Він умів поцінувати красу, умів їй радіти. Я сказав йому про це.
"Мій світ не барви, а Слово", — сухо одказав чернець.
"Але ж Слово теж має барви", — долучив я.
"І не лише барви, а й музику, і пахощі, і рух, і потугу".
"Через те я й готовий вас слухати й слухати", —прохопилося в мене.
Він скупо всміхнувся: "Що б ти хотів ще почути від мене?.."
Цей запит якось повис у недомовці. В його очах я прочитав недомовлене слово — "наостанок". Я вже був готовий, лишень чекав його знаку. Кров і сльози вже не текли, зате просочилася надія. Її жерело вже живило мене. Ще недавно я гадав, що моє життя зупинилося тоді, коли я втік з Паланку. Тепер я розумів, що воно звідти ж і продовжиться. Ріки течуть, і ми мусимо текти. Бо наша свобода — це постійний рух, дорога кудись, втеча від чогось.
Може, від страху. Треба йти, пам ’ятаючи Гречинову настанову: приймають того, хто приходить без страху. Навіть якщо страх із тобою, чини так, щоб вони не бачили його на твоєму лиці... Я вчився цьому, вдивляючись у незворушну і завше приязну твар свого монастирського благодійника. І дивувався: яким м’яким може бути твердий, як криця, чоловік!
"Я б хотів знати, — подав я голос, — чому ви повернулися, коли вашим домом є цілий світ, а служити Йому можна будь-де?"
"Прийде час і ти не будеш задавати таких запитань, ти навчишся не ставити їх уголос взагалі. Але тепер я відповім тобі. Я повернувся сюди, бо тут моє серце. Це більше, ніж дім. Тут дім мого серця. А серце має свої докази, котрих розум не помічає".
"А чому якраз тут?" — не вгавав я.
"Бо тут мій народ. Наш народ, синашу. М’якодухий, малокровний, терпеливий, притлумлений безпросвітком, мордований тяжкою працею, прислужливий чужинцям, покірний судьбі, пану й Богові. Може, за цей хрест, за недолю й дав йому Господь таку красну землю, таку милу бесіду..."
"Розкажіть, отче, щось більше про наш народ", — щиро попросив я.
"Е-е-е, — протягнув він, присідаючи на лавицю, — ніхто достеменно не знає, звідки ми і якого племені насіння. Ми скоріше віть цілого буйного дерева Божої людності, що довго варилася в часовому котлі, кипіла й мішалася, доки не загусли готові кусні. Народність — не те, що вона думає про себе в часі, а те, що Бог про неї думає у вічності. Сякий-такий хронопис ведеться з часів Уселенського Потопу. Одні схиляються до того, що наша історія бере початок у Палестині, інші вказують на античних гречинів і латинянів, хтось хилить у загадковий Єгипет, а хтось — у давній і величний Вавилон. I в кожного своя рація. Насправді ж високоорганізована людність на наших теренах порядкувала вже за два тисячоліття до Вавлона. По обабоки Карпат і далі, аж до Дніпрових берегів, де живуть наші кровні брати русичі-українці. Ніде в світі немає такої просторої смуги родючої землі, як там. За тривкий час під сонцем тут не було води, і рослинність напластовувалася в товсті шари чорнозему.
Так, земля наша була благодатною справіку. І саме вона стала лоном, яке виколисало провідні народи, в тому числі й наш. Сюди прибивалися різні поріддя ще в ту пору, коли розум людський лише починав засвічуватися. Було тут найтепліше, коли інші землі вкривали крижані кірки, навіть там, де тепер Кийов. А по Латориці, Тисі, Дунаю, на Балканах буйно росли трави і водилися тучні стада, ріки кишіли рибою.
Знакомитий монах якось показував мені на горі Cap біля Кіральгази давні печери, давніші, ніж ця, в якій ми сидимо з тобою. Оті ями вигребли собі для житловищ прийшлі люди. Гори клали на них свій відбиток. Вони ловили звірину й рибу, збирали коріння, горіхи, мед. То були смуглі, чорноволосі й дуже кріпкі люди. Це був народ айнів (чи не від них наше слово "айно", що означає "так"?) Вони рушили на схід і дійшли до островів, на яких тепер Японія. Частина з них перейшла до Америки, бо море тоді було суходолом. Вони заселяли безлюдні простори і з часом постали як окремі народи — майя, ацтеки, ірокези та інші. А ті, що залишилися, створили в Тихому океані свою державу. Згодом їх відтіснили маньчжурські племена, що прийшли з войовничими вождями-сьогунами. А айни розсіялися по Далекому Сходу, ще й досі там живуть крихітні народності, що в бесіді промовляють і наші слова.
Коли потепліло й на інших обширах, декотрі роди з карпатських теренів подалися геть, сюди прибивалися інші.
їх гнала по світах нутряна потреба мандрів, пізнання, відкриттів. Племена мішалися й училися чогось одне в одного.
Нарешті призвичаїлися до землеробства, вперше це сталося на наших землях — по Латориці й Тисі, і далі за Карпатами. Простори були величезні, земля родюча, волога й пухка — продери палицею і сій. Ті спільноти себе ніяк не називали. Жили вони в глиняних хижах десь по десять душ, поселення з 12-15 житловищ клали колом, посередині горіла родова ватра, а від неї променями йшли провулки до кожного порог. Ситі, обігріті і зріднені в общини, люди мали свою розвинуту бесіду і свій духовний стрижень, що держав їх купи, збивав у єдину народність. То були наші пращури —протослов’яни. Сліди їх прожитку залишилися на берегах нашої Боржави.
На одному місці вони жили по 50-100 літ, доки довкола родила земля. Її ще не вміли вдобряти. Бо й нащо — землі було неміряно! Так вони мандрували цілими селищами, беручись на схід сонця. Ці вдатні орачі вже йменували себе оріями і мали за богиню Оранту. Поступово дійшли аж до Інду і змішалися з тутешнім народом, маючи на нього великий вплив.
А на наших просторах потому хто лише не товкся! І греки-мікенці, що селилися по Тисі. їх перегодом вибили дорійці, які, до слова, привезли сюди винну лозу. І кіммерійці сюди доходили з Понту, з великого болота, прозваного Чорним морем; і скіфи, і сармати. Вкоренилися тут анти (так їх пойменували греки: "ті, що живуть проти нас"). Либонь, від них і ведеться праслов’янський корінь. Але готи (боги!) на чолі з Германаріхом розбили антів, уціліли лише розсіяні по карпатських теренах склавіни. Дочуваєш, як звучить це слово? Майже — як слов’яни. Тому в нашій крові різноплемінних складників більше, ніж літер у цьому слові. Та й, казати правду, слов’яни різнилися поміж собою, як персти на одній руці.