"Цвях,— здогадався я. — Це ж мій клинчик з Петрової коробиці, яким я пробив горішній настил на даху. Я тоді загнав його між плит та й залишив там. І, розчарований тоді невдачею, вернувся".
Я дурковато захихотів до цвяха, як до чогось рідного з того, вільного, світу. То був кріпкий тригранний кований клинець, яким Петро Солома запинав ланцюг на колодязному воротилі. Старого моє відкриття несподівано захопило.
"Ти там був, нагорі? З чого плити?"
"З глини. З твердої паленої глини".
"Це добре, — сказав він. — Ми теж із глини. Але ми м’які. І в цьому наша перевага. Бо тверде ламається і колеться".
Гречин ухопився малювати на стіні вигнуте склепіння нашої стелі. Розсікав арку променями, що розбігалися від уявного цвяха, і щось вираховував збоку. Нарешті одну з ліній він потовщив і поклав посередині хрестик. І поцокав по ньому гачкуватим, як у птиці, нігтем: "Ось воно —найелабше місце яєчної шкаралупи. А арка і є половина яйця. Яйця, з якого повинна вилупитися твоя свобода". —Великі його очі блищали, як виноградини після дощу.
А далі вже була моя робота. І був інструмент — камінь, яким я доти поціляв у щурів. І бив я майже без промаху. Та легко метати з плеча, а спробуй — від землі в небо! Але часу на виправу було доста. Майстерність — це час і труд, помножені на терпіння. Добре, що сиділи ми з Гречином у крайній вежі, ні згори, ні з боків не було сусідства і мої грюки нікому не вадили. Скоро звик до них і він, відтіснившись зі своїм грифликом у закутень. А я бив і бив у намічений відтинок площини над головою. Не себе я жалів, не своєї руки й голови. Я беріг камінь, що став мені, як дикунові, дорогоцінним оруцдям.
З кожною дниною легшала моя рука, а ще одне око, здавалося, прорізувалося на шолопку голови. З кожною дниною росла в мені надихненість на нові потуги. По цілому склепінню розбіглося павутиння тріщин. Вони показували кладку плит. Але мій взір в’язався лише до одної, що приймала знизу уцари і при цьому глухо відгиркувалася. Моє рубило довбало плиту по лінії впоперек, щерблячи запечену цеглу. Порох скрипів на зубах, крив спітніле лице. Правиця налилася оловом, здавалося, що я міг би збити на льоту орла-турула. Ця відлита в міді птиця розпростерла залізні крила над верхньою баштою Паланку. Мадяри вірять, що це турул показав їм путь на нову батьківщину, себто на землю наших батьків...
Натруджене тіло передавало втому і серцю. Мені приснилося, що тюремна баня обвалилася й накрила мене тісним куполом, і я лежу в цім гробовці й задихаюся, як риба, що вхопила вітру. І твердь тисне й тисне на груди. Я прохопився — аж то Гречин трясе мене за плече і показує вгору, підсвічуючи блимавкою. Щось схарапуджено тріпотіло над нашими головами, кидаючи ламкі тіні на стіни. Летючі миші! Звідки?
На ранок усе прояснилося. Моя нещасна плита провисла, оголивши шпару, через яку й пролізли кажани. Либонь, коли топтали оту плиту з глини, здогадався я, то в форму підсипали вівсяну солому. Тому вона й не розкололася, а провисла. Ми невідривно прилипли до неї очима.
"Тепер належить молитися, аби служник не підняв д’горі очі", — молитовно промовив Гречин.
Але тюремники нічого не втямили, вони рідко піднімають голови до неба. Як, зрештою, й арештанти.
"Ти маєш рівно один день і одну ніч, — жорстко, як ніколи, відтяв мій навчитель, коли острожник засилив замок на дверях із тамтого боку. — День і ніч на те, аби здрулити плиту і вибратися через пролаз".
"Як? — вискнув я, змірявши очима висоту в три людські зрости. — Хіба я птиця чи миша з крильми?!"
"Ти — чоловік. Твій розум і дух — твої крила".
Що я міг на те сказати? Розум розумом, дух духом, а черево вимагало собі поживу вже. Я дістав камінець і двома кидками, пограйки, дістав кажанів. Ми спекли їх і з’їли вкупі з крихкими крильцями. М’ясо нагадувало смак дрібних рибок сікавиць, яких ми в дитинстві глушили при березі каменем об камінь.
"А тепер — до діла! — тріпнув він гривою і нахилився за чимось. — Ти добрий стрілець і це тобі згодиться", — підняв іржавий клинець. Той, що вчора ще вистромлявся вістрям зі стелі. Видати, провалився в шпарину, а може, й кажани помогли. Гречин розпанахав лахміття, оголивши ребра, стягнуті обкрутами шнурівки. Три роки тому я закинув їїна залізку в цей склеп. А напилок тоді закинути не вдалося.
Старий розперезався, поклав мотузяний клубок біля цвяха, підняв очі на зрушену стелю: "Слово за тобою, криничаре. Правда, тут криниця не долі, а горі. І мої числа тут не зарадять. Лишень — твій окомір і удача. Берися, хлопче, бо велика цінність на кону — свобода. Ти її заслужив, а головне — дозрів до неї".
Не знаю, який з мене криничар, але псів я в’язав і розв’язував на бігу, а було, що й на віддалі. З нудьги, а ще більше із жалощів я відкривав уночі кліті гачком на шворці, не підступаючи до стін псарні. І пси цілу ніч гарцювали собі на волі. Псарям діставалося від пана Лойка за недогляд... Але тут гачок не поможе, тут клинець має поцілити з підсічкою, як у меткого рибаря.
Я завузлив шнурок на залізку посередині й довго зважував на долоні. Це головне. Рука мусила звикнутися з ним, злютуватися, степлитися. Тоді вона видовжиться в кидку, полетить за ним тінню і встромить у познаку. Рука швидка й розумна, наш ум часто не встигає за нею. Я вірив своїй руці, вірив, що вона мене не зрадить; і в свою потаємну, пригаслу силу вірив, і в те, що по вірі моїй дасться мені нині.
Запах тюремного тліну піднімався, цідився вгору крізь діру в стелі й тягнув мене за собою. Я чувся легким, як кажан, мої ступні свербіли, готові відірватися від зачовганих плит. Притлумлена за ці роки кров збудилася і нагло забродила вином свободи. Я, як скажений пес, готовий був рвати ланци і нестися в дикий простір, щоб загасити цей нутряний вогонь. Ось що чинила зі мною клята шпара, що насмішкувато щерила з висоти свій беззубий рот. 1 я звільна, ніби ненароком, підкинув до неї прив’язаний цвях, крутнув обмотаним кулаком. Залізце шусьнупо в діру і зачепилося. Я урвав дихання, обернувся до Гречина. Той самозаглиблено щось писав. Моя радість не знала, куди себе діти. Обережно, як до нитки павутини, я торкнувся провислого шнурка. Легенько похитав ним. Клинець лежав майже поперек щілини, спираючись на сусідні плити.