Коли в Мадярщині правили німці, Мукачівська домінія разом із Паланком була дарована синові Коріата, онукові великого Гедиміна, на той час — князю Подолії Теодору, прозваному в нас любовно Федорком. У чварах з іменитою ріднею той позбувся подольських володінь. За прихисток на Угорській Русі він служив німецькому королю Сигізмунду до самої кончини. Зате підкарпатську свою вотчину розбудовував ліпше, як родову. Привів із собою чимало ремісної челяді і загадував їм тут усілякі роботи. Позбувшись княжих вериг, ішпан Федорко віддався головно буцівничій справі. І туди, де рутенам і подолянам не стачило хисту, кликав німців, поляків, добирав майстрових з-поміж полонених турків. Один з них, скусний мастак, і прорубав у скелі колодязь, що сягає до 180 ліктів.
На самій плішці гори зведено панські палати, лицарську хоромину і церкву. Верхній двір охоплений кільцем бастіону, що вистромлює в небо на тридцять ліктів сторожову вежу.
Недавно тут прибудовано відкриту аркаду, на ній укріплено мотузяну підойму, щоб доставляти з підошви гори харч і зброю, минувши околичний шлях.
Три круглі башти покладені ще Федорком Корятовичем, під одною вигином збігають вузькі сходи в середній замок. Тут порядкує челядь, військо, в боковій кам’яниці живе комендант. Дві вежі нової будови обернені на захід і схід двома звіздами — на честь двох ясновельможних Дьєрдів, вітця і сина. Серединну площину охороняють фортечні стіни з чотирма бастіонами, обнесені кругойдучим яром. Тут же розміщена й велика зброярня. Під наземними приміщеннями углиблюються каземати. Є ще й третій і четвертий приступок Паланку. Вони сполучаються підйомними мостами, що одночасно стають непрохідною брамою на воротах. Аби напасникам дістатися Верхнього, княжого замку, треба було брати приступом нижній і середній. Кожен з них міг відрубно від іншого боронити себе.
Тепер замок обносять новими укріпленнями, над якими стримлять гостроконечні бастіони. Стелиться звідний міст, обновляюються дубові бервена частоколу, поглиблюється рів, що має стати водночас і рибним озером. Людей на роботи стягують з усіх довкружніх сіл.
Закрайок мого саду виходить на річкову заплаву. Звідси відкривається правий берег клаптями нивок, хижок, млинів, хлівів посеред блюдець боліт. Але мій зір щепить лише ворухке гурмище між білих тіл деревини. На траві ребряться стрішки дерев’яних загат. їх удень мочили, аби набрякли й стужавіли. Витягнені на берег, щити жовтіють плямами, як шкури рисі. Вільхове дерево не боїться води, воно спиває її з підбережжя цупким корінням, а невдовзі загатами здержить течію і віджене її вбік. Для цього збоку прокопають ліниве русельце і здурять Латорицю, доки битимуть у її річище кілля биків.
Поволі вгомонюється залюднений берег. Ціряться проти місяця зуби пил. Доокіл ватрищ сушаться овечі гуні й топанки з сиром’ятної овечої шкури. Остигають котли зі смолою. Від них ледь тягне пахом безсмертника, гусячого пера і варених раків. Все це домішується в смолу, аби міст служив вічно, був кріпким і щоб вода стікала з нього, як з гуски. Люди розбили напинала, під якими стелять собі для спання. І спроквола молотиться солома бесіди. Руки зливають водою з ближньої криниці. Ріку не рушають, не гідно до пори, до часу її тривожити.
Вільгий повів вітерця розмочує звуки, рве голоси. "Ми, майстри, що загадаєш, учинимо, — долітає смішкуватий гомін. — І віник березовий сплетемо, як добре прикладемося..."
І раптом щось писнуло — струна! То циган Лойчі, що ночує у випаленому дуплі в’яза, ладить гуслі. Ті гусельки з пазухи завбільшки з долоню і смик — як палець. Зате яку зроджують нуту, аж кров гусне в жилах, а жили від жалю самі в струни витягуються. Грає він поважно й відчужено, немов сам на цьому світі. І тягучим приголоском помагає струнам, доточує смутку. І берег слухає, і ріка витяглася заніміло, і дерева мої слухають стоячи, і риба присмирніла в нічній гонитві. Немита циганська рука з кінських волосин чари пряде... Може, з якоїсь темінної вирви чує цю нуту й вона, жінка-змія, що чіпкою кітвицею прив’язала мене до цієї ріки, прибила до цього кусня земної тверді.
Скільки було жінок милих серцю і тілу — і звітрилися з серця, і забуті тілом. А ця, ніколи й не бачена, не чута —завжди десь тут, коло мене. Може, тому, що пішла в цю ріку з моїм пупцем...
Останню седмицю я не прилюдний у місті. Мої поприща
— берег, двір, сад. Зате на вулицях я повсюдно на язиках.
"Пан Кутьо затіяв нову задужбину. Відкрив, школу, лічницю сиротинець, купальню для бідноти... І от ще одну пам’ятку кладе собі прижиттєво — міст... Заласкавлює небо, мостить душі дорогу до раю..."
Ніде по світу я не стрічав стільки людей, як у нас, схильних до ремствувань і нарікань. Люди, котрі в житті самі нічого не початкують і не звершують, легко втрачають терпіння й віру і хибно судять про діяння інших. Плещуть про мене: "Він, як соняшникова паляниця зернятами, набитий грошима". Люди добрі, та я, як соняшник зернятами, начинений турботами. Бо там, де великі гроші,
— великі клопоти і збитки. От і мордуйся — як зиск із оборуцки перевести не на марницю, а на громадський хосен. Бо сам я і рідні мої давно вже ситі хліба.
Чи є сенс переказувати їм, неситим крикливцям, Симкові слова, що твердо, як вухналі в копиті, сидять у моїй голові? Слова про чин земного служіння.
"Гроші пливуть до моїх рук, бо я знаю їм лік і керунок,
— зізнався якось я ченцеві. — Розумію, це не богоугодне діло. Написано ж: Богу— Богове, кесарю — кесареве. То що, тепер мені згорнути свої статки в ріку, вбратися в хламиду і взяти до рук ціпок?"
"Ти гадаєш, — лагідно мовив Божий Симко, — якщо з’явиться ще один жебрак у цуравій хламиді, то світ зліпшиться? Коли хочеш знати, Ісус ходив у тонких білих шатах і не цурався дорогих пахощів. Ходи й ти, синашу, в шовковій сорочці й ногавицях доброго сукна, котре тчуть твої люди. Це вбрання тобі так личить", — у кутиках його сірих уст таївся тихий усміх.
"Але ж написано, отче: радше верблюд пролізе у вушко голки, ніж багач у Царство Небесне..."
"То будуй царство тут, на землі, — незворушно ввернув чернець. — Маєш для цього й снагу, і гроші".