"Нащо ти собі зайшов із цим дурнякуватим гойчуком?"
— пискляво звідала вона.
"Він не дурний, Рифко, він добрий".
"Добрий — дурному брат. Мало на тебе робить дурнів дорослих?"
"Це зовсім інше, Рифко. Вони роблять, аби жити. А він
— щоб пізнавати. Я це читаю в його очах. Кортить вивідати межу його волі й терпіння. Мене ця забава дуже тішить. І трішки засмучує".
"Чому?"
"Тому що волі й терпіння в нього, виджу, як у цій бездонній криниці. І така ж чиста довіра до життя. Мала трава —роса велика. Такі люди з біди черпають радість, зі страху — сміх, а з болю — надихнения. Чуєш, дорога Рифко: це вони хазяї життя, а не ми, в котрих грошей як полови".
"Чи не казала я тобі, неборе, не пий зрана пиво, бо від пива голова крива. Знайшов чим журитися".
"Я з цього не журюся. Ба навіть тішуся".
"Це ще ліпше — тішитися якомусь чужинському виплодку".
"Не такий він нам і чужий, Рифко".
"Гойте, люди! Що ти мелеш?"
"А те, що виплодився він у нашій "Русалці". Куди, до слова, і наш шалапутний Мошко занаджується бити карти".
"Прикуси язика, не хочу й чути такі дурнота", — брязнула тацею об лавку.
Я не дуже розумів, про що вони говорять. Та й не до того мені було. Розпач, що крейцера немає, розривав мені зів’ялі від утоми груди. Та Мордко й зараз напоумив мене:
"Дай свіжій воді прочиститися, а тоді задобри її. — Подав мені коновку сірої солі: — Обсип нею бокове каміння, посій на дно, а тоді нагостри свої очі".
Так і сталося. Сіль відтягла слиз, і крізь нурт піску тьмаво зблиснула жадана монетка. Вона була дрібною і мідною. На глибині все видиться більшим і принаднішим.
Зате як тішився Мордко: "Тепер і ти при грошах, і я вернув собі спокій".
Мідяк я віддав Олені. Вона купила за нього дві мірки муки, на якій ми жирували з місяць. Ніхто мене вже не кликав на жидівське обійстя. Перегодом я сам набрався смілості зголоситися. Двері мені не відчинили, як звично. Слугиня сердито виповіла в шпару: "Пан Мордахей подався на свої соляні копальні, і чекають його не скоро". Я вернувся до своїх псів і до дітвацьких бавок.
Я ще не збаг тоді головної Мордкової науки, але на світ уже позирав по-іншому. Він здавався мені цікавішим, ніж раніше. Я вже прислухався до нього, хоча мало ще чув.
Недавно ми з майстровим Рахунеком брали з берега на випробу землю. Він плював на долоню, розтирав глину й обертав рукою, тряс, мочив у воді. Навіть брав на язик. Стромляв у глинище залізний ціпочок. Вергав каміння на плесо і дослухався. Прийшли його люди, натягнули через воду мотузки, і Рахунек цілився повздовж прижмуреним оком. Присилував одного брести, пірнати посеред річища і щось йому доповідати. Говорили вони по-швабськи, я не розумів. Я чекав, як недужий лікарського присуду. Під полудень Рахунек змив клопіт з лиця і присудив: "Міст тут стоятиме, як струна. Ліпшого місця для нього не вибрали б і роменські зодчі. Одно раджу: бити бики з тиса". — "З того, що наші називають негний-деревом?" — запитав я. Майстровий ствердно прикліпнув. Цей чоловік не гайнував часу на слова. Вже давав розказ, де стовпити робітні поприща.
А я пішов виходжувати поземні метрики. З бургомістром давно заручив умову, що купую в города вільну парцелу на правому березі Латориці. Лише ще не вибрав котру. Тепер поклав перед ним змальований Рахунеком папір.
"Я знаю, пане Овферію, нащо вам ця землиця. Ви потайливий, але уряд не сліпий і не глухий. Загадали покласти собі мостик?" Сам дебелий і важний, цей чоловік мав звичай словами все здрібнювати.
"Не собі, пане бургомістре, а мукачівцям, — поправив я. —1 це не тайна, я вам про це якось говорив".
"А тоді чому, миленький, не хочете, щоб цей мостик ми звершили купно, толочкою?"
"Бо корови на толоці ходять чередою, а вертаються нарізно, кожна сама по собі".
"Хе-хе-хе, смішненько кажете".
"Як уже знаю. Я син мужичий".
"Не грішіть словом, панику. Нам би ваші школи. Чолобитну я вам підпишу, і то спішно, аби зверхники чогось не висліпали. Бо знаєте самі, як то є: коли нікому не треба, то нікому, а коли комусь — то всім. Що міль не з’їсть, то сточить заздрість. Такі крихкі наші душеньки. А вам, пане Овферію, щиро кажу: в добрий час! Нехай ваш мостик не знає ані зносу, ані великої води".
"Міст, пане бургомістре. То буце міст, що має стати воротами Мукачева, через які в город прийдуть нові люди, а з ними нові приспіхи, нові ремесла, нові гроші".
"О, як я вас розумію, дорогенький, бо тутки все навиворіт: від нас дороги на Пешт розширяються, а до нас
— звужуються".
"То нич, ми їх розширимо. Дайте лишень час".
"Господь і я — ваші помагачі, пане Овферію".
Другий бережок припадався Мошкові, спадкоємцеві Мордка, криводушному торгашеві. "З цим ні згусти, ні сплести", — казали про нього. Я не рядився плести з ним довгі казки. Нараз із порога виклав замір: "Скуповую, Мошку, заплави на кісьбу для своїх коней. Хотів би приточити й вашу".
Мошко вийшов із-за шинквасу, напустив на лице образ святої милості:
"Впізнаю око справного ґазди. З таким сіном і про овес можна забути. Трава там що висока, а що тучна, аж темна. Якби в мене такі коники, пане Овферію, чи горбатився б я денно за цим шинквасом".
"Кажіть ціну, Мошку. Як порозуміємось, то матимете й коника для парадного виїзду".
"Ви добрий, як кусень паски".
"Добрий — дурному брат", — казала одна пані.
"Але не про вас, паночку. Мушу повісти, що ціна за парцелу не може бути малою, бо припадає за нею і "Молоко русалки".
"Мошку, я не корчму прийшов токмити, а землю".
"Воно так, та мало не так. На одному папері записано і підбережок, і корчму на бережку".
"То пусте, клин можна відтяти. Я це поладжу з нотарем".
"Усе можуть гроші, але тут причина інша. Мій няньо, блаженної пам’яті Мордахей, коли тестамент підписував, казав: "Не дроби статки, Мошку. Розумне потя з цілого світу гніздо стягує, а дурний чоловік своє пускає по світу". То чи смів би я наплювати на його останню волю?!"
"Що ж ви будете, Мошку, робити без своєї "Русалки"?"
— запитав я.
"А на вашому конику буцу їздити на винничку, вигрівати кості при кані й попивати винко. Чи не доста я пліснявів тут, звиваючись коло п’яноти? Я заслужив".
"Те, що ми заслужили, не нам міряти. Є одна притча, Мошку. Був чоловік, який тяжко і много гарував. І одного дня обійшов він свою маєтність і сказав собі: чи в мене три горла і три шлунки; чи я кожного дня міняю чоботи й уйоші; чи я гадкую жити три життя?! Чи не доста мені змагатися й тиснути гріш?! Повні ж мої пивниці, бочки, засіки і скрині, набиті хліви худобою, а сідала птицею. Відтепер буду я собі спочивати в дорогих одежах, гоститися всмак і гуляти. А на рано він умер".