ТАЄМНИЧА ГОСТЯ
Два місяці тому люди востаннє бачили сонце. Воно закотилося за обрій і більше не показувалось. Протягом цього часу тривала холодна полярна ніч.
Сьогодні чекали, що сонце знов підійметься над обрієм. Цього дня мало бути велике свято для жителів острова, де жили ескімоси. Вони одягалися в хутра, запрягали в сани замість коней собак і полювали на тюленів.
Уже давно люди на острові відчували голод. Довгої ночі їм не вистачало харчів. Багато з них лежали хворими.
З великою радістю ждали вони сонця. Хто тільки міг, вийшов на високий горб над берегом моря зустрічати вогняну кулю.
Вже зовсім розвиднілось. Навколо острова лежало скуте кригою море. Далеко на південному обрії чорніла смужка великого суходолу.
Ніхто з тих ескімосів ніколи не був на великому суходолі. Серединою протоки між островом і великим берегом постійна течія літом і взимку з шаленою швидкістю проносила кригу. Жоден сміливець не наважувався перейти той крижаний потік.
Лише раз, це було дуже давно, перейдено його. Діди цих ескімосів, тікаючи од ворогів, надибали таке місце, де можна було перейти через потік. Потім дехто хотів повернутись назад, та шамани заборонили відшукувати той прохід.
Очі всіх ескімосів не одривались од східної сторони неба. Там над засніженою кригою пломеніло ранішнє небо. Ось-ось з-за обрію визирне сонце. А тоді почнуться ясні дні. Почнеться полювання, і люди вже не голодуватимуть.
Навколо панувала тиша і не ворушилось навіть повітря.
Від морозу, здавалось, захололо не лише повітря, а й вітер.
Та ось край обрію черкнуло червоне коло, і перші сонячні промені лягли на кригу. В очі блиснуло сніговим сріблом і позолотою.
— Сонце прийшло! — вигукнув старий Ілавірнік і звів над головою руки.
Увесь натовп зробив те саме. Вони вітали сонце.
— Хто там їде? — лякливо гукнув хтось серед натовпу.
Всі обернулись. Маленька Навалук показувала пальцем на південь.
На сніговому покривалі крижаного поля, наближаючись до острова, від суходолу рухалась чорна пляма. То людина їхала нартами, запряженими собаками. Всі ескімоси зрозуміли, що та людина перейшла через крижаний потік.
Натовп забув про сонце і схвильовано, з неймовірною увагою слідкував за нартами.
Сонце, що показалось лише на хвилину, вже сховалось. Незабаром нарти наблизились до самого берега.
— Це дівчина! — крикнув гострозорий молодець Овайюак.
І саме в цей момент назустріч нартам з-під крижаної скелі вискочив величезний білий ведмідь.
ІЛАВІРНІК ВІЩУЄ НЕЩАСТЯ
Мамаюк не ходила зустрічати сонце. Зморена голодом, вона ледве пересувала ноги. В глибині яранги нерухомо лежали її батьки.
Голод одібрав їм силу, і без допомоги дочки вони не могли б навіть звестися на ноги.
Важка полярна ніч минала, та жителі цієї яранги вже не сподівалися вижити. Останні дні Мамаюк варила юшку з шкіри нерпи. Але юшка та була майже неспоживна.
Сьогоднішнього ранку дівчина вийшла з яранги. Вона з відчаєм шукала чогось їстівного. Коли сьогодні не вдасться нагодувати батьків, вони помруть.
Враз вона почула, як залопотіли пташині крила. Ту ж мить на сніговий горбок поруч яранги знизився птах. То була розкішна рожева чайка — рідкісний і жаданий птах Півночі. Кінчики її білих, як сніг, крил вилискували рожевими фарбами. Чорний дзьобик час од часу розпорошував сніг.
Напруживши останні сили, Мамаюк підняла лук і пустила стрілу з кістяним наконечником. Чайка тріпонула крилами і впала на сніг.
Зраділа дівчина підбігла до своєї здобичі. Вона вже знала, що сьогодні її батьки не помруть.
Мамаюк розділила здобич на три частини: дві більші віднесла у ярангу батькам, а меншу та крила рожевої чайки залишила собі.
З цими крилами пішла вона на горб, де люди зустрічали сонце.
Але сонця вона вже не застала: воно світило лише кілька хвилин. Тоді Мамаюк стала дивитися разом з іншими ескімосами на кригу, де зустрілись незнайома дівчина й ведмідь.
Було страшно. Собаки, впряжені в нарти, зупинились і почали гавкати. Величезний ведмідь великими стрибками біг до них.
Мамаюк бачила, як незнайома дівчина зскочила з нарт і підняла рушницю. Блиснув вогник. До ескімосів долетіли звуки пострілу й передсмертний рев ведмедя. Ще голосніше загавкали собаки і люто кинулись на звіра, що повалився грудьми на кригу.
Проте дівчина одкликала їх, і вони вихром винесли нарти на горб, де стояв натовп, здивований і настрашені й відвагою незнайомки...
— Привіт вам, люди острова! — сказала вона, ступивши на сніг.
Її мова була чудна, але зрозуміла ескімосам. Вона була одягнена в хутра майже так, як одягаються вони. Обличчя її було подібне до облич їхніх дочок.
— Візьміть мою мисливську здобич,— показала вона на ведмедя,— і хай буде між нами дружба.
Щасливими очима глянули вниз зголоднілі люди. Наперед протиснулась Мамаюк і простягла гості крила рожевої чайки.
— О люди! — з жахом крикнув старий Ілавірнік, побачивши подарунок Мамаюок.— Нещастя! Нам заповіли діди, що крила рожевої чайки принесуть загибель нашому острову.
Запанувала глибока тиша.
У ВИГНАННІ
Почувши слова Ілавірніка, незнайомка підвела на старого очі і промовила:
— Дідусь, не кажи нісенітниць!
А потім звернулася до Мамаюк-
— З великою подякою приймаю я твій подарунок. Моє ім'я — Анка, що значить дівчина з моря. А як звати тебе?
— Мамаюк,— тихо відповіла злякана Ілавірніком ескімоска.
Анка ще раз сказала, щоб ескімоси взяли білого ведмедя. Четверо мисливців нерішуче спустились на кригу, де лежав звір. Після слів Ілавірніка вони боялися цієї дівчини. Коли б не голод в ярангах, вони б не одважились прийняти подарунок невідомої. Решта ескімосів залишились непорушними.
Лише стрункий Овайюак сміливо наблизився до Анки і сказав:
— О дівчино моря, звідки й куди лежить твій шлях? Чого завітала до нас на острів?
— Я чукчанка,— відповіла дівчина.
Ескімоси згадали перекази батьків, що на березі, на суходолі, живуть їхні родичі — чукчі.
— Мене прислали,— продовжувала Анка,— люди, що носять червоні зорі на грудях і шапках. Я маю дізнатись, хто ви і як живете. На суходолі ми чули про вас. І я питаю вас, чи потрібно вам ясне світло серед ночі? Чи потрібні вам нарти, що бігають без собак? Чи маєте ви досить м'яса, щоб не знати голоду?