"Будеш завше зі мною, вірю тобі… Тож готуйся: після конференції вирушаємо похідною групою на Львівщину".
…А це хіба що зможемо собі уявити, брате.
Високі, мов дві зелені піраміди, вершини Бескидів на Самбірщині збіглися впритул, роз'єднавшись тільки вузькою щілиною, і аж у синій неозорості, під небесами, розтулилися, немов груди матері-землі, і з тієї тіснини дном жолоба, зламавши гранітний панцир, прорвалася білою дугою живильна течія; річка Сприня поквапилася вниз, звиваючись кривобродами, внизу вона розсунула вбоки нижчі пагорби, закрутилася колом на круглій галявині, ніби заблудилася, й, не знаючи, куди пливти далі, утворила петлю. На тому острові стали сотні озброєного люду: над головами лопотять знамена, з уст велелюду раз у раз вириваються оклики "слава Україні, смерть зайдам, героям слава!" – то з ініціативи ОУН – УПА відбувається тут перший великий збір Української Головної Визвольної Ради – верховного органу повсталого народу, уряду без держави, який покликаний керувати військовими діями трьохсоттисячної УПА, про яку колись скаже президент Франції генерал де Голль: "О, якби мені така армія, то не топтав би німецький чобіт французьку землю!"
Середина липня 1944 року. Спекотні дні. Більшовицька орда до Львова ще не дійшла, але й фашистської там уже немає; на галявину над Спринею впала крапля свободи, вона така мала під оком Космосу, що її майже не видно, а все ж є, і знає генерал-хорунжий Роман Шухевич, що та краплина колись розпливеться великим морем у центрі Європи. Він стоїть незрушно під штандартом на Довбушевому камені, водить зором по людях і не знаходить серед них Андрія Мельника, який не погодився увійти до керівного органу УГВР: філософія Вассіяна перемогла в його свідомості філософію Донцова; немає тут і Романа Дашкевича – він залишив у Львові свою дружину Олену Степанівну й сам подався на Захід; затихни, не крайся, моє серце, там теж потрібні будуть наші люди… А все ж збудувати незалежну Україну можна тільки тут, на просторах від Сяну до Дону, на обмитій бурхливою Спринею латочці.
Генерал-хорунжий промовляє, а в голові блукають згадки – то про львівську Політехніку, в якій навчався, то про бій біля Хуста на Червоному Полі, про Березу Картузьку, про вимарш зі Львова з Дружиною Українських Націоналістів на Волинь і про остаточний розрив з німецьким вермахтом, а ще пече-болить пам'ять про брата, що загинув від більшовицької кулі в тюрмі на Лонського, та найбільше напливає згадок про гуцульську кімнату в рідному будинку на Собіщині й про бабусю Терміну Шухевичеву: приймає вона знакомитого гостя Євгена Коновальця, й питає Полковник хлопчика Романа: "А не злякаєшся?" І гордим мусить бути Тарас Чупринка: з того, що не злякався, добровільно прийняв повеління долі й заклав у заставу за Україну власну голову…
А як би відбувся нинішній Великий Збір, коли б на моєму місці стояв полковник Коновалець? Мабуть, так само, тільки перед цим морем воїнів, на Довбушевому камені, поруч з Полковником стояв би Андрій Мельник, і не ділила б нашу націю глибока розколина, що розполовинила тіло України.
Шумить, гуде на острові, омитому Спринею, підпільне військо, й німує воно, коли говорить генерал; військо готове під його керівництвом іти на смерть за Україну, і стискається серце в грудях генерала, аж кров бризкає з нього, бо знає він, що жодного воїна з тих, які стоять тепер на острові, не буде в незалежній Україні, і його, генерала, теж не буде, та непорушно вірить він, що без нинішніх партизанів не зможе постати майбутня Україна.
Мліють гори під сонцем, мліють воїни на спеці, мліє серце у командира УПА, й з того болю зроджуються слова, сповнені трагічного оптимізму, генерал їх карбує й віддає воїнам як єдину нагороду за ратні труди й молоді життя:
"Ми станемо гумусом української землі, й виросте на ній нова генерація, яка довершить справу, нами розпочату!"
Розділ вісімнадцятий
Камені з божої пращі
"Скільки їх було, того Божого каміння, а чи всі долетіли до цілі, може, впали в пустелі й безслідно зарилися в пісок або в гірських недеях розбилися на друзки об мертві скелі?.. Ба ні, всі долетіли до мети, брате мій, хоч і не раз у хвилини зневіри здавалося нам, що марно вихоплювалися вони із пращних гніздовий. Неправда це, жоден постріл не був марним, навіть якщо не потрапляв у ворога, бо засвідчував нашу непокору, жагу боротьби і стремління до перемоги".
Так сказав Михайло.
Бо ж чи марна була жертва Олега Ольжича? А ні, його мученицька смерть у німецькому концтаборі стократно повторила подвиг римського плебея Муція Сцеволи, який на очах в етруського царя Порсени спалив над свічкою праву руку, виявляючи свою незламність: Олега Ольжича живцем спекли гестапівські кати, не видобувши з нього жодного слова.
Двома роками раніше Ольжич переконував свою подругу Олену Телігу, яка редагувала в Києві націоналістичний тижневик "Литаври", щоб покинула роботу й десь заховалася, бо ж стежать, нюшкують за нею гестапівці, та відказала вона категорично: "Вдруге з Києва нікуди не поїду". Залишила на стіні тюремної камери безсмертний запис: "Тут була і звідси йде на смерть Олена Теліга", пішла разом зі своїм мужем у зловісне урочище на околиці столиці й зосталася там навіки серед сотень тисяч жертв… Та навіть якби лише вони обоє з лицарем Михайлом, який добровільно пішов на смерть із дружиною, щоб їй не так страшно було вмирати, якби їх тільки двоє лежало в Бабиному Яру, то й тоді не заросла б споришем стежка до їхньої могили…
І натягнулися сирові ремені найпотужнішої пращі у Львові, її скрип зазвучав на все місто, на весь край; те рипіння пращних попруг не давало спокою чужинцям, які топтали нашу землю, вони метушилися, нюшкували, шукали, а скрип оманливою луною відбивався то від урочища Рай біля Бережан, то від села Княгиничі на Рогатинщині, чи від села Грімкого на Городоччині, та ніде не виявилося того нап'ятого лука, що, звільняючись від крайнього напруження, викидав град болідів у ординську юрбу, й зачаїлася нарешті праща в самій серцевині окупантського гнізда – в передмісті Львова Білогорщі…
Про трагедію в Білогорщі розповів Марії Безрідній товариш Остапа, вцілілий охоронець генерала Шухевича – колишній референт безпеки Крайової екзекутиви Василь Орлик, який 1956 року вийшов із криївки й замешкав у Роздолі під прізвищем Марущак.