Михайло від цих слів стрепенувся, голосно затріснув дверцята буржуйки, випростався, й мені полегшало на душі, коли я побачив на його обличчі зблиск гніву, який засвідчив, що він ще не має наміру здаватися.
"Ту їхню правду ми вже бачили, вона відригується нам і донині тюремною баландою, а ти що – сам захотів звідати її смак? То не сумнівайся: вони зуміють підігнати тебе, і не самого, до "всеобщего" казана, щоб ти нажерся і вдячно захрюкав, славлячи годувальника за той смачний харч…"
"Не лякай, тату, не треба… – пробував посміхнутися Ігор, та усмішки не вийшло. – Не можна людей підганяти до того, чого вже нема. І не буде!.. Та невже ти думаєш, що тій половині України, яка ось одягнулася в синьо-білий флер, не хочеться добре жити у власній державі, що вона захоче прилучатися до північної сусідки? Навіщо це їй?"
"Ти правду мовиш, прилучатися не захоче, зате вона ту сусідку просто впустить у свою хату – з її мовою, звичаями, матюками, частушками, водкою і блощицями. І гадаєш, після того та хата залишиться Україною?"
"Якщо ви відокремитеся від тієї половини, то цим вчинком дасте карт-бланш чужинцям для панування в нашому краю. Ту половину треба розчинити, розводнити нами, чей же мусить колись статися така політична дифузія в Україні, інакше на нашій землі утворяться дві держави".
"Цього не станеться, сину, – пом'якшився тон Михайлової мови. – Ти ж, певне, встиг побачити монолітну єдність на Майдані – всіх мов, усіх станів і віросповідань. І не в Маріїнський парк маєш іти, а мусиш з того чужого стану привести на Майдан прозрілих, це твій святий обов'язок…"
"Ох, батьку, не говори мені нічого про ту вашу єдність – то мандрівна романтика. А коли прийде до переможців реальна влада – зразу ж утворяться два майдани, два табори. Тільки дифузія – політична, світоглядна, звичаєва, обрядова – допоможе відвернути цю біду. Ви мусите змінити свої ідеологічні засади: передовсім націоналістичну затятість, зверхню ментальність титульної нації, право на єдину державну мову…"
"Спинися, спинися! – схопився з місця Михайло. – Замовкни, бо це вже зрада. Я не дозволю в моїй присутності блюзнірства. Не дозволю!.. О, я знаю, де джерело цього смороду: ти став відступником ще змалку, коли вибігав на подвір'я бавитися з хлопчиками, всі діти були українцями, та коли до вас затесався хоча б один москалик, ви всі, а ти перший, відразу запатякували по-московському: зраду породжує комплекс власної неповноцінності! Ти таку дифузію маєш на увазі?"
"Я бачу в майбутньому позитивні наслідки такої суміші. У нашій молодій державі мають дійти до рівноправного співжиття люди з різними поглядами, різною мовою, різним віросповіданням. І буде то не штучна єдність, яка засвітилася на вашому Майдані, немов кольоровий кінокадр… Хіба то не комедія: націоналісти, соціалісти, космополіти в однакових помаранчевих шалях на шиях дружно ревуть "Разом нас багато!" – та в ту мить, коли співають, уже роз'єднуються в передчутті запосягнення влади. І ті, у кого стане її менше, розіб'ють цей штучний моноліт, й українці стануть найтяжчими ворогами не росіян, поляків чи якихось там китайців, а таки українців. Сильніший ніколи не впряжеться в один повіз із слабшим, не підуть в одній упряжці вовк із сарною. І ваша хвалена єдність стане вибуховою сумішшю. Тому я пішов з Майдану. Я буду з майбутньою дисциплінованою більшістю, бо не повинна Україна вічно перебувати в політичній кризі. Це смерть…"
Михайло сів на стілець, спер голову на руку й тяжко задумався – намагався, певне, розгадати найскладнішу загадку: чому все-таки з Ігорем так трапилося? Він запитав:
"Коли це сталося з тобою, сину?"
"Що сталося?" – перепитав Ігор, обдаючи батька холодним поглядом.
"А хоч би те, що ти так байдуже потоптав кокарду з національними кольорами… Таж за ті барви твої діди і прадіди йшли на смерть, і я теж, не вагаючись, прийняв на себе тюремні вериги".
"Саме тому я так вчинив, що мені не байдуже. Ми з тобою це вже з'ясовували. Але я чув лише одне від тебе: ми впродовж століть під синьо-жовтими прапорами здобували волю. Де та воля, де перемоги, ми ж тільки програвали, нині сталося те, про що й подумати страшно: на вас, на нас усіх, на весь народ ідуть під тими самими знаменами вороги, яких ви буцімто перемогли, вони співають ваших пісень і навіть гімн України вивчили напам'ять, – і топчуть вас, і насміхаються!.. Тому нехай замайорять інші бандери: сині, малинові чи ще якісь – може, під ними народяться нові борці, які будуватимуть державу, а не наметові шопки із встромленими на щогли двоколірними флюгерами, заслиненими вашими гіркими сльозами за долю неньки-України… Я буду серед тих, нових".
Михайлове обличчя посіріло, губи затремтіли, він силкувався вимовити якесь слово, щоб уневажнити цинічну тираду сина, та гасли звуки на устах, довго згасали, аж поки не прорвалися, мов вибух, жорстокою фразою:
"Якщо ти зрадиш нас, то прокляне тебе твоя кохана бабуся Марія!" Здригнувся Ігор від цих батькових слів, вп'ялися вони жалом під самісіньке серце, де з усієї його любові до перечуленого патріотизму свого роду залишилася заповнена бабусиною ласкою малесенька комірка, якою хлопець ще дорожив, бо іншого зв'язку з родиною уже не мав, не хотів мати, й він вимовив скривджено, наче злякався, що ця остання нитка назавжди обірветься.
"Не треба так, тату, – вистогнав він. – Не посягай на те, що тобі не належить…"
"Неправда твоя, Ігоре, мені ще й як те належить! Ти ж у безумстві своїм рвеш попруги, вичинені нашими родовими римарями. Чому ти не цікавишся історією твоїх дідів, батьків, чому вона тобі стала чужою?"
"Якщо ти маєш на увазі свою родину, то це надто вузько, до того ж я ніколи не знав діда Остапа, це тобі пощастило знатися з твоїм дідом Максимом. Ланцюг обірвався, й ви намагаєтеся заповнити пам'ять мого покоління безіменною історією: ох-ох, скільки-то їх загинуло, скільки підірвало себе гранатами, скільки замерзло у Воркуті й на Колимі! Хто вони, питаю тебе, чому ви не дослідили поіменно той мартиролог, а говорите лише про абстрактний героїзм абстрактних героїв? А про що конкретно? Та ж ні про що. Сестри вашого вождя Бандери ходили жебраючи – хто допомагав їм? Та ж їх, живих, ганебно боялися ваші патріоти! Або де тепер ті герої, які разом зі мною стояли в ланцюгу Соборності на п'ятсоткілометровій лінії між Львовом і Києвом? Куди розбіглися з рештками розірваного ланцюга на руках, немов з кайданами?"