Якби сам Петлюра нікому не заздрив…
Фіолетові пломінці бігають, ніби забавляються, по чорному острівці антрациту, що ніяк не може перетворитися на жарево і дихає з грубки холодом; Головний Отаман накидає на плечі шинель, бо в кімнаті зимно, а пломінці гаснуть – достоту, як думки в голові Петлюри: живуть же вони, животіють, а зігріти не в силі, мозок не допускає досередини живильного тепла – так само, як оця антрацитова холодна груда не піддається примарному полум'ю…
Хіба я заздрив? Але ж ні, моя влада була незмірно тяжкою і теж примарною; з терпкою ностальгією часом згадувалася мені моя колишня журналістська діяльність. Я не міг знати, що діється в усіх куточках розшалілої в боях України: де вояки УНР наступають, а де зазнають нищівної поразки, де проривають фронт усусуси, а де покотом умирають від тифу; не відав я, коли ж то задумав перейти на бік Денікіна диктатор ЗУНРу Петрушевич, і чи насправді отаман Болбочан готував переворот, а я завбачливо, бо годі було ризикувати, наказав його розстріляти в кам'янець-подільському каньйоні; не міг теж дізнатися, хто ж то чинить жахливі жидівські погроми – більшовики, махновці, денікінці чи здеморалізовані програшем вояки УНР? І що з того, що я скарав погромників у Житомирі, коли одночасно ще страшніший погром відбувся у Бердичеві… І якби я не був надто впевненим, що ніхто, крім мене, не зможе затиснути в один кулак здеморалізованих отаманів. Бо й справді ніхто не міг цього зробити. І я теж…
Присвічують мені з печі химерні пломінці, і я при їхньому світлі пишу на коліні заповіт – листа дочці Лесі: "Не маю певності, що нова боротьба за Україну розпочнеться за мого життя. За Україну буде боротися молодше покоління, до якого належиш і ти. Дай Боже, щоб вам пощастило більше, ніж нам…"
Я не відіслав цього листа моїй дорогій донечці, бо почув її зойк, що виразно долинув до мене з бульвару Сен-Мішель: "Так цей же заповіт, тату, вже століттями передається з покоління в покоління… І доки це триватиме, Головний Отамане, доки?!"
І зникають з-перед моїх очей печальні видіння катастрофи 1921 року: похмурі картини переміщуються, немов у кінематографі, з кривавого Базару до табору інтернованих в польському Тарнові й далі – до конспіративної квартири на вулиці Мокотовській у Варшаві й нарешті до Парижа, щоб тут навіки зблякнути.
Невідісланий заповіт лежить на столику, і згасають у грубці фіолетові пломінці. Холодно в кімнаті, як же холодно, чому так довго не приходить весна?
Біля Петлюри сидить його вірний ад'ютант поручник Сорока, він теж мерзне, і враз схоплюється зі стільця Отаман, скидає з плечей шинель і каже ад'ютантові:
"Візьми її, вона вже мені відслужила й одступилася від мого тіла… Бачиш цю дірку на лівому вилозі: то колись сліпа куля цілилася в моє серце й застрягла в сукні. Ще не настала тоді пора моєї смерті. А нині мені вже не потрібен цей панцир, та і я нікому теж не потрібен. Хто стане в мене стріляти, кому я нині страшний? Незабаром потепліє, і я обійдуся. А ти продай її на базарі й прикупи харчів та вугілля…"
Головний Отаман віддав ад'ютантові шинель і залишився беззахисним… Тож зовсім легко увійдуть у нього сім куль, випущених 25 травня 1926 року із револьвера Самуїла Шварцбарда на розі вулиці Расіна й бульвару Сен-Мішель.
Й не донесе Петлюра свого заповіту дочці Лесі. І тисячі людей, які забули про живого Отамана, прийдуть до мертвого на Монпарнаський цвинтар. І гірко ридатиме над домовиною свого недруга славний письменник і недолугий політик Володимир Винниченко.
Як же щиро вміють українці шанувати мертвих!
Розділ сьомий
Я багато передумав, брате…
Читати при маловольтовій жарівці було так само важко, як колись, у часи мого дитинства, при каганцеві. Трудно нині збагнути, як нам вдавалося при тому жовтому пломінці, що блимав на запічку, немов зірничка на передвечірньому прузі неба, розпізнавати букви в шкільній читанці, а таки вдавалося, бо прогнати зимову темряву з хати було нічим, хіба що пожежею…
Мої очі втомилися, я відклав рукопис, вимкнув живлення в акумуляторі й, заклавши руки під голову, вдивлявся в темряву, дошукуючись у ній образу Михайла, про присутність якого свідчило лише його глибоке й рівномірне дихання, – був то міцний сон людини з чистим сумлінням. А таким чистим він був і в студентські роки, таким самим видався мені й тоді, коли пострижений і після тюремної камери блідий, мов кільця картоплі в підвалі, виходив, пригнувшись із "воронка", майже впритул підігнаного до брами львівського обласного суду; спускався він умисне поволі залізною драбинкою, його шарпали, тягнули за руки міліціонери, вони гарчали на нього, мов собаки, що рвуться з ланцюга, аби чимшвидше переступив відстань у два кроки, що проклалася між дверцятами "воронка" і судовою брамою, проте Михайло таки встиг змахнути рукою й гукнути до щільної людської юрби: "Тримаймося!" Натовп, серед якого був і я, хором заскандував: "Без-рід-но-му сла-ва!" – і зник Михайло за брамою, зі скреготом упав залізний ригель на скобу, й здалося нам, що ув'язненого Михайла навіки вихоплено з наших рук, тож заскиглили в душах докори сумління, що ми начебто добровільно віддали його тюремникам за викуп власної свободи, й бунт, ще боязкий, охопив нас. Охоронники відтісняли людей від "воронка", лупцювали крайніх гумовими кийками, погрозливо верещали, проте наш несміливий протест щораз міцнішав, розгорався, безугавні вигуки "слава!" підсилювали його, ми лавою напирали на міліцію; викликали загін омонівців, які почали розганяти збунтований люд: я бачив, як кількох хлопців, заламавши їм назад руки, впихали до критої брезентом вантажівки; якась дівчина з довгим до пояса волоссям захриплим голосом волала "Ганьба катам!"; омонівець у масці робота намотав те пишне волосся на зап'ястя, підняв на ньому дівчину і вкинув у темну пащу "воронка".
Десь там, за брамою обласного суду, вершилася розправа над Михайлом і його побратимами, а ми, розігнані, принижені й безсилі, розбіглися по закамарках, однак згодом здолав нас сором: п'ятеро найсміливіших зібралися в редакції й написали протест з вимогою віддати нам Михайла Безрідного на поруки; того листа заніс до суду я, віддав його секретареві, а потім кілька років ходив проскрибований із забороною публікувати свої писання. Надалі я віддавав рукописи довіреним товаришам, хтось там їх передруковував, розмножував, і так я включився в систему самвидаву і, звісно, ждав арешту.