Кравцов

К р а в ц о в. Сім.

В а с и л ь к о в. Сім років відмовлявся, а зараз я наполягаю — їдь відпочинь. Навіть наш лікар жалівся, що ти не слухаєш його, не хочеш підремонтуватись. І потім, як бачиш, завод наш почав потроху відступати на лівий фланг. Нам доведеться попрацювати до ломоти в кістках. Тож набирайся сил.

К р а в ц о в. Це так несподівано.

В а с и л ь к о в. Є путівка в Ялту.

К р а в ц о в. Не хочу в Ялту.

В а с и л ь к о в. Тоді просто на море, але щоб завтра я тебе на заводі не бачив. Повернешся — продовжимо розмову про заводські справи.

Пауза.

Ти якийсь завжди захмарений, Кравцов.

К р а в ц о в. Коли ж мені їхати у відпустку?

В а с и л ь к о в. Із завтрашнього дня.

К р а в ц о в. Подумаю.

В а с и л ь к о в. Виконуй розпорядження. Спасибі за частування, бувай. До зустрічі після відпустки. (Виходить).

Кравцов залишається сам, міряє кімнату з кутка в куток.

К р а в ц о в. (про себе). Завтра — так завтра! Але куди? (Зупиняється посеред кімнати, задумався).

Довга пауза. Потім йому почулися далекі три залпи з пістолетів.

КАРТИНА СЬОМА

Хата лісника. Здається, в ній нічого не змінилося, навіть облинялий піджак висить на стіні. На чемодані сидить Кравцов, обхопивши голову руками. По довгій паузі чути віддалені три постріли з двох пістолетів, як у попередній картині. Вони ніби повертають його до дійсності. Підвів голову, оглянув кімнату, підійшов, торкнувся піджака. З підвіконня змахнув порохняву.

К р а в ц о в. Зупинився час! У цій хаті час стоїть на місці! Навіть тривога війни мов притаїлась, дихає десь у кутку... (Посміхнувся). Може, я відвик від лісу, і мені страшно? (Підійшов, взяв, потримав фуганок в руках, потім сокиру, попробував, чи гостре лезо). Мабуть, з того часу тут ніхто й не був. Не диво — глушина. Аза мріяла після війни тут відпочивати і слухати, як іде час. Мріяла, просила добудувати хату, а я забув? Ні! Не забув! Того й приїхав. Приїхав добудувати хату!..

Затемнення.

Якась дивна музика. В ній і тишина лісу, і відгомін війни, і радість, і туга.

Сцена освітлюється. Та ж хата, впадають в очі нові вікна, двері, свіже сіно в кутку... І калина, жито, дубове листя на стіні.

К р а в ц о в. Два дні сиджу у цій хаті, слухаю, а час не йде, він повертається, пливе назад у війну.

Пауза. Стук у вікно.

Що це? Почулося?

Знову стук.

(Відчиняє двері).

Заходить Дід. Здається, він і не змінився, хіба що зсутулився та білі пасма в бороді... І для нього, і для Кравцова ця зустріч несподівана. Стоять на віддалі, уже й упізнали один одного, але ще мовчать.

Це ви, товаришу командир?..

Д і д. Я, Кравцов. (Підходить, подає руку. Оглянув хату). Прочув, що хтось у лісі хату добудовує. Хто б це, думаю? (Оглянув). Сам?

К р а в ц о в. Сам. Роботи небагато, а митарств чимало: дошки, скло, цвяхи...

Д і д. Сказав собі: піду погляну хто. Господар повернувся чи так хто?

К р а в ц о в. А чому серед ночі?

Д і д (засміявся, не розтуляючи вуст). Вдень у лісі боюся... Вдень і заблудитись у ньому можу. А вночі ліс для мене — як своє дворище. Вночі він мені звичайний.

К р а в ц о в. Як ви?

Д і д. Нічого. А ти?

К р а в ц о в. Теж нічого.

Д і д (обійшов, подивився на двері, вікна попробував руками). Добряче зробив. А чого це надумав?

К р а в ц о в. Колись тоді... Аза просила мене, коли господар не повернеться, то щоб добудували. Збиралась тут жити.

Д і д. Довго думав.

К р а в ц о в. Раніше не випадало.

Д і д. З наших кого зустрічав?

К р а в ц о в. Тамару.

Пауза.

Д і д. Вона тебе двічі від смерті врятувала. Прямо-таки врукопашну зі смертю билась за тебе... В цій хаті тоді вона знайшла Азу вже... а ти ще дихав. Сама принесла в загін. Вона в землянку для тебе якоїсь трави м якої наносила. А ліків треба було, так німецьку санітарну машину підірвала... Згоріло все: і машина, і німці, і таблетки.

Пауза.

Повз землянку, де ти лежав, ходили навшпиньки, бо Тамара, як тигриця, берегла тебе. Вона ладна була вітер зупинити, аби тобі було тихо. Тепер ви побралися, мабуть.

К р а в ц о в. Ні.

Пауза.

Д і д. І таке буває. А ти ж як? Столяруєш?

К р а в ц о в. Ні, на заводі.

Д і д. Нічого живеш?

К р а в ц о в. Нічого.

Д і д. А я один. Ось бачиш, і літом, і зимою в Мишковій шапці. (Обережно зняв з голови, погладив). Сам. І хата хороша, і пенсія персональна, і шана, а в душі — протяг, холод... І дружина, і Мишко пішли... Пішли і не зачинили дверей у моїй душі — так холод і находить. Думав, час затамує, а воно — ні.

Якісь звуки музики, наче спогади.

Довга пауза.

Ті, що пішли, вимагають, аби ми по совісті жили. По чистій совісті.

Наче його хто запитує.

Це так! Совісті немає сірої, рябої, в крапочку. Совість або чиста, або не чиста.

Пауза.

Дивись, Кравцов, щоб і ти (по паузі)... по совісті.

К р а в ц о в. Ніч яка темна.

Д і д. Гроза буде — хмара аж на землю лягає.

Довга пауза. Затемнення.

Лишилося тільки світлове коло на Дідові, на Кравцеві. З'являються ще світло-голубі кола, а в них — Мишко, Аза, Оленка. Німа сцена. Спалахнула блискавка, вдарив грім, погасив голубі кола.

К р а в ц о в. Завтра поїду.

Д і д. А я, мабуть, сюди переберусь, ближче до... Лісником уже пропонували. Погоджусь.

Довга пауза.

Знову випливають у світлі Дід і Кравцов. А в голубих колах — Мишко без шапки. Аза, Оленка. І здалеку ледве чутні три залпи.

КАРТИНА ВОСЬМА

Кабінет Василькова. Обстановка та ж, але впадає в око крісло, на якому сидить директор. Оббите шкірою, просторе: в ньому, здається, і спати можна.

Васильков щось пише, коли заходить Кравцов, він на мить відірвався від роботи, жестом запросив сісти.

В а с и л ь к о в. (дописав аркуш, переглянув, узяв телефонну трубку). Я в себе. Чекаю Москву. (Поклав трубку, підвівся, подав руку Кравцову). Привіт відпускникам! Засмаг, схуд — це непогано, але чому не добув, приїхав раніше? За заводом скучив?

К р а в ц о в. Скучив.

В а с и л ь к о в. Отак я за останні роки жодної відпустки не добув до кінця. Тягне на завод. Усе здається, ніби там щось трапилось. Повіриш, заходжу на завод, наче в свою хату, — огортає якимсь теплом.

Пауза

Що нового?

К р а в ц о в. У мене нічого, а у вас?

В а с и л ь к о в. По-старому. Остання декада — штурмуємо. Нового? (Посміхнувся). Ось крісло поставили мені нове. Люблю зручність. Та й проводжу я в ньому півжиття. До пенсії п'ятнадцять років, якраз його й вистачить. Шкіра добряча, не протреться. (Спохватився). Кравцов, чому ти так пізно зайшов? (Глянув на годинника). Зараз же дванадцята ночі. Міг би і завтра.