III
Йому снилося, ніби він чує гук безлічі коліс. "Це, мабуть, якась фабрика", — подумав він і побіг сходами нагору. І зненацька опинився перед великими дверима, де на скляній табличці було написано: "Пліній". Він страшенно зрадів і ввійшов усередину.
— Чи тут пан Пліній? — запитав у якоїсь панночки, що сиділа за друкарською машинкою.
— Зараз прийде, — сказала вона; і ось уже до Прокопа підійшов високий, чисто виголений чоловік у візитці й величезних круглих окулярах.
— Що ви хотіли? — запитав він.
Прокоп зацікавлено розглядав його надзвичайно виразне обличчя — типово англійські уста, високе зморшкувате чоло, на скроні бородавка завбільшки з п'ятак і підборіддя, мов у кіноартиста.
— Ви... ви... Пліній?
— Прошу, — сказав високий чоловік і коротким жестом запросив до свого кабінету.
— Я дуже... це для мене... велика честь, — пробурмотів Прокоп, сідаючи.
— Що ви хотіли? — перебив його високий чоловік.
— Я розщепив матерію, — сказав Прокоп.
Пліній мовчав ї лише бавився сталевим ключиком, заплющивши під окулярами важкі повіки.
— Ось у чім річ, — квапливо почав Прокоп. — Все розпадається, так? Матерія крихка. Але я зроблю так, що вона розпадеться враз — тррах! Вибух, розумієте? В дрізки. На молекули. На атоми. Та я розбив і атом.
— Шкода, — сказав поважно Пліній.
— Чому? Чого шкода?
— Шкода щось руйнувати. Атомів також шкода. Ну, кажіть далі.
— Я... розщеплюю атом. Я знаю, ще Резерфорд... Але то була лише дитяча забавка з випромінюванням, розумієте? То пусте. Це треба робити en masse . Коли хочете, я збунтую тонну бісмуту, і він розтрощить увесь світ, але то дарма. Хочете?
— А нащо вам це робити?
— Це... з наукового погляду цікаве, — зніяковів Прокоп. — Стривайте, як би це вам... Це, це над-зви-чай-но цікаве. — Він схопився за голову. — Чекайте, в мене в голові гуде; це буде... з наукового... погляду... страшенно цікаве; правда ж? Так, так, — промовив він з полегкістю, — я вам усе викладу. Динаміт — динаміт рве матерію на шматки, на брили, а бензолтриоксозонід рознесе її в порох; зробить лише маленьку дірочку, але роздробить матерію на субмікроскопічні пилинки, розумієте? Все залежить від швидкості вибуху. Матерія не має часу розступитись, не встигає роз... розширитись, розірватись, розумієте? А я... я — ще збільшив швидкість детонації. Аргонозонід . Хлораргоноксозонід . Тетраргон . І все далі. Потім уже й повітря не встигає розступитись; стає тверде, як... як сталева плита. І рветься на молекули. І так далі. І враз... при певній швидкості... вибухова сила страхітливо зростає. Росте... в геометричній прогресії. Я дивлюсь, наче дурень. Звідкіль усе це береться? Де, де, де взялася раптом ця енергія? — наполягав, як у лихоманці, Прокоп. — Скажіть!
— Ну, хоча б у атомі, — висловив здогад Пліній.
— А!.. — переможно скрикнув Прокоп і стер піт із чола. — Ось у чім річ! Тільки в атомі. Це воно... Атоми ніби зіштовхуються один з одним і... ззз... зривають бета-оболонку... а тоді ядро мусить розпастися. Це альфа-вибухи. Ви знаєте, хто я? Я, пане, перша людина, що перемогла коефіцієнт зчеплення. Я винайшов атомні вибухи. Я... добув з вісмуту тантал. Послухайте, ви знаєте, скільки енергії в одному грамі живого срібла? Чотириста шістдесят два мільйони кілограмометрів. Матерія таїть у собі жахливу силу. Матерія — це полк, що тупцяє на місці: раз-два, раз-два. Але віддайте наказ — і полк піде в атаку, en avant ! , Оце й є вибух, розумієте? Ура!
Прокоп затнувся від власного крику; в голові стугоніло так, що він нічого не чув і не розумів.
— Пробачте, — сказав він, щоб приховати збентеження, і тремтячою рукою почав шукати портсигар. — Ви курите?
— Ні.
— Уже стародавні римляни курили, — запевнив його Прокоп, — відкрив портсигар; він був повний важких патронів.
— Закурюйте, — наполягав він, — це легенькі сигари "екстра нобель".
Сам Прокоп відкусив кінчик тетрилового патрона і став шукати сірника.
— Це дурниця, — почав він, — а ви знаєте вибухове скло? Шкода. Слухайте, я вам можу зробити вибуховий папір. Напишете листа, хтось його кине в грубку і — трах! Цілий будинок на дрібки. Хочете?
— Навіщо? — спитав Пліній, зводячи брови.
— Просто так. Силі треба звільнитись. Я вам щось скажу. Коли б ви ходили по стелі вниз головою, то що б із того вийшло? Насамперед — чхав я на теорію валентності. Все можна зробити. Чуєте, як надворі гуркотить? То чутно проростання трави: самі вибухи. Кожне зернятко — це вибуховий капсуль. Паф! Як ракета. А ті йолопи гадають, що нема ніякої тавтометрії. Я їм покажу таку меротропію, що вони подуріють. І це, добродію, лише на основі досліду, лабораторного досліду.
Прокоп з жахом відчув, що верзе нісенітницю; щоб перестати, він молов ще швидше, перескакуючи з п'ятого на десяте. Пліній поважно кивав головою; нарешті він почав розгойдуватись усім тілом все дужче й дужче, ніби кланявся. Прокоп бурмотів плутані формули і не міг зупинитись, втупившись очима в Плінія, що розгойдувався все швидше і швидше, як машина. Підлога під ним хиталась туди й сюди.
— Та перестаньте нарешті, — злякано крикнув Прокоп і прокинувся. Замість Плінія він побачив Томеша, що, не обертаючись від столу, пробурчав:
— Не кричи, будь ласка.
— Я не кричу, — сказав Прокоп і заплющив очі. В голові гучало від швидких і болісних ударів пульсу. Йому здавалося, що він летить принаймні із швидкістю світла. Якось чудно стискалося серце. "Це, мабуть, від Фітцджеральд— Лоренцового стискання , — сказав він подумки. — Я стану пласким, як млинець". Аж раптом навпроти нього наїжились велетенські скляні призми. Ні, це лише безкраї скляні площини, що перетинаються й випинають гострі грані, ніби кристалографічні моделі, а його несе просто на одну таку грань із жахливою швидкістю. "Обережно!" — крикнув він сам до себе, бо в одну тисячну частку секунди міг об неї вдаритись і розбитись; але тут-таки його блискавично відкинуло назад, якраз на вістря велетенської піраміди; він, як промінь, відбився й упав на гладеньку скляну стіну, ковзає по ній, із свистом летить униз до гострого кута, шалено звивається поміж його гранями, його кидає назад, хтозна-куди, потім від якогось поштовху він попадає підборіддям на гостру грань, але в останню хвилю його підкидає вгору; тепер він може розбити голову об евклідову площину нескінченності , але раптом падає стрімголов додолу, в темряву. Сильний удар, біль у всьому тілі, але він швидко підвівся й метнувся навтіки. Біжить лабіринтом і чує за собою тупіт погоні, прохід звужується, змикається, стіни сходяться в жахливому, невідворотному русі; а він стає тонкий, як шило, затамовує дух і втікає в божевільному жаху, щоб проскочити, бо стіни його розчавлять.