КРАДІЖКА БІЛОГО СЛОНА
I
Цю дивну історію розповів мені в поїзді випадковий супутник. Цьому добродієві було вже за сімдесят, і надзвичайно приємний та лагідний вираз його обличчя, а також серйозна й відверта манера говорити позначали щирою правдивістю все, що вимовляли його уста. А почув я таке.
Вам, мабуть, відомо, як шанують у Сіамі королівського білого слона. Так само ви знаєте, що він є, сказати б, священною власністю короля і лише король може володіти ним. Певною мірою білий слон стоїть навіть вище короля, бо йому не тільки віддають шану, але й поклоняються. Ну так ось, п’ять років тому між Великобританією і Сіамом виникли непорозуміння щодо кордонів. Незабаром з’ясувалося, що винний був Сіам. Англія негайно одержала всі можливі відшкодування, і її представник заявив, що він задоволений і що минуле треба забути. У сіамського короля відлягло від серця, і на знак вдячності, а можливо, і для того, щоб стерти найменші залишки незадоволення, яке Англія могла відчувати до нього, він вирішив послати англійській королеві дарунок – єдино слушний, відповідно до східних понять, спосіб умилостивити ворога.
Цей дарунок мав бути не просто королівський, а неперевершено королівський. Тож хіба щось інше могло краще відповідати цій вимозі, як білий слон?
Я мав тоді високу посаду на цивільній службі в Індії, і мене вважали особливо гідним честі передати цей дарунок її величності. Для мене, моєї челяді, а також військової охорони й наглядачів за слоном було споряджено корабель, і, прибувши в належний час у нью-йоркську гавань, я помістив свого підопічного вельможу в чудовому приміщенні в Джерсі-сіті. Така зупинка була потрібна, щоб трохи підлікувати слона, перш ніж рушити далі.
Все йшло гаразд протягом двох тижнів, а потім почалися мої поневіряння. Білого слона вкрали! Мені серед ночі зателефонували про це жахливе нещастя. На мить я сторопів від жаху й тривоги і завмер, відчувши цілковиту безпорадність. Згодом я трохи заспокоївся і опанував свої думки. Незабаром я зрозумів, де мій вихід, бо для розумної людини в моєму становищі він був єдиний. Незважаючи на пізній час, я помчав у Нью-Йорк і попросив якогось полісмена провести мене до головної поліційної управи розшуку. На щастя, я прибув туди вчасно, хоч начальник цієї управи, знаменитий інспектор Блант, уже збирався йти додому. Інспектор виявився кремезним чолов’ягою, і коли він глибоко замислювався над чим-небудь, то хмурив брови й постукував себе по лобі вказівним пальцем. Все це засвідчувало, що ви перебуваєте в присутності особи незвичайної. Лише один вигляд його вселив у мене надію і впевненість. Я розповів інспекторові суть оправи. Мої слова анітрохи не схвилювали його й не вплинули на його залізне самовладання, так ніби я розповів, що в мене вкрали собаку. Він вказав мені на стілець і промовив:
– Дайте, будь ласка, подумати хвилинку.
Сказавши це, інспектор сів за свій письмовий стіл і сперся головою на руки. В іншому кутку кімнати працювало кілька клерків, і протягом наступних шести чи семи хвилин я чув тільки скрипіння їхніх пер. Тим часом інспектор сидів, поринувши в свої думки. Нарешті він підвів голову, і тверді лінії його обличчя дали мені зрозуміти, що мозок цієї людини виконав певну роботу і що в неї вже є план.
– Це справа не зовсім звичайна,– почав він тихим, але поважним голосом.– Діяти треба дуже обережно, треба бути впевненим у кожному кроці. І таємниця, глибока й цілковита таємниця. Нікому не розповідайте про те, що трапилось, навіть репортерам. Я сам матиму з ними справу. І потурбуюся, щоб вони знали тільки те, що підходить до моїх планів.
Інспектор подзвонив, і з’явився молодик.
– Елріку, хай репортери трохи зачекають.– Молодик вийшов.– А тепер берімося до роботи, берімося методично! В нашому ремеслі нічого не зробиш без точного й детального методу. Він узяв перо і аркуш паперу.
– Отже, ім’я слона?
– Гасан-Бен-Алі-Бен-Селім-Абдала-Магомет-Мойсей-Алхамал-Джемсетджеджібой-Дуліп Султан Ебу Будпур.
– Чудово. Зменшене?
– Джумбо.
– Чудово. Місце народження?
– Столиця Сіаму.
– Батьки живі?
– Ні, померли.
– Крім нього, в них були ще діти?
– Ні, він одинак.
– Чудово. З цих пунктів даних досить. Тепер, будь ласка, опишіть зовнішній вигляд слона і при цьому не забудьте жодної дрібниці, якою б незначною, тобто незначною з вашого погляду, вона не була. Для людей мого фаху немає незначних дрібниць.
Я став розповідати, а він записувати. Коли я закінчив, він сказав:
– Тепер слухайте. Якщо я припустивсь якоїсь помилки, виправте мене.
І він прочитав:
– "Зріст дев’ятнадцять футів, довжина від тім’я до основи хвоста – двадцять шість футів, довжина хобота – шістнадцять футів, довжина хвоста – шість футів, загальна довжина, включаючи хобот і хвіст,– сорок вісім футів, довжина іклів – дев’ять з половиною футів, вуха – у відповідності з загальними розмірами, відбиток ноги нагадує відбиток поставленого сторч у сніг барила, колір слона брудно-білий, в кожному вусі по дірці для сережок завбільшки з тарілку, слон має звичку поливати водою глядачів, а також бити хоботом не тільки знайомих, а й цілком незнайомих йому людей, трохи кульгає на праву задню ногу, під лівою пахвою рубець від пухлини; коли його вкрали, на ньому був паланкін з місцями для сидіння на п’ятнадцять персон і чепрак із золотого грезету завбільшки з килим середніх розмірів".
Ніяких помилок я не помітив. Інспектор Блант подзвонив, віддав аркуш паперу Елрікові і сказав:
– Негайно надрукувати в п’ятдесяти тисячах примірників і розіслати в усі відділення розшуку і в усі ломбарди, що є в країні.
Елрік пішов.
– Гаразд. Поки що все йде чудово. Тепер мені потрібний фотознімок вашої власності.
Я дав йому фотографію. Він критично вивчив її і зауважив:
– Обійдемось і цією, коли кращої нема. Тільки на ній він скрутив хобот і сунув його в рот. Шкода. Це розраховано на те, щоб навести на хибний шлях, бо ваш слон звичайно не держить хобот у такому положенні.
Він знову подзвонив:
– Елріку, вранці розмножити цей знімок в п’ятдесяти тисячах примірників і розіслати разом з описом прикмет.
Елрік пішов виконувати наказ, а інспектор звернувся до мене: