Тітка Коллі вже стояла з ^Александром на руках на передній веранді будинку й кричала.
— Перестань!—сказав я.— Обід готовий? Автомобіль зіпсувався, і Бун мусив ремонтувати. Ми не мали часу навіть узяти бензину, тож мені треба швиденько попоїсти й допомогти йому наповнити бак.
Я пішов до їдальні. Обід уже стояв, на столі, Лессеп і Морі саме обідали. Тітка Коллі вже повдягала їх, як у дорогу (щоб провести чотири дні у кузена Зека за сімнадцять миль від міста, вона повдягала малих так, наче вони вибиралися до самого Мемфіса. Не знаю, чому це вона — хіба тому, що не мала ніякої іншої роботи, відколи мама з татом поїхали й до обіду. Бо ж Морі й Александр перед від'їздом ще трохи посплять), але судячи з того, який— вигляд мала спереду сорочка Морі, їй доведеться ще раз його вмивати й перевдягати.
Проте скінчив я раніш, ніж вони (тітка Коллі все ще кричала, звісно, в домі вже не так голосно. Але що могла вона вдіяти, з голими руками, та ще й негритянка,— супроти Нечесноти?), і пішов через вулицю до дідусевого дому. Нед, певно, подався в місто, тільки-но машина від'їхала, але ж на обід мав би вернутись. І він таки вернувся. Ми поставали на подвір'ї. Він примружив на мене очі. Дуже часто, власне, трохи не завжди, очі його мали червонястий відблиск, як у лиса.
— А чого ти не хочеш там лишитись? — спитав він. "г? Я обіцяв хлопцям піти з ними завтра на річку, хтось
із них знайшов нове рибне місце.
Нед глянув на мене, примруживши очі.
— Отож ти хочеш поїхати на ферму Маккаслінів а Бу" ном Хогенбеком, а тоді з ним і повернутись? Але ж ти муситимеш якось пояснити міс Луїзі, аби вона відпустила тебе, і, може, я тобі якраз би щось там і поміг?
— Ні,— сказав я,— ніякої помочі твоєї не треба. Я просто кажу тобі, де я буду, щоб до тебе ніхто не сікався. Тебе я навіть не турбуватиму. Я, мабуть, залишусь у кузена Айка.
До того, як вони з'явились на світ — тобто мої брати,— я звичайно залишався в Неда а Дельфіною, коли батьків, а також дідуся а бабусею допізна не було вдома. Часом, я й цілу ніч у них спав, так, задля переміни. Я б і тепер так зробив, якби це на щось придалося. Але кузен Айк жив сам в єдиній кімнаті над своєю крамницею залізних виробів. Навіть якщо Нед (чи хто інший цікавий) прямо спитає його, чи я ночував у нього в суботу, то це буде хіба аж у понеділок, а я вже вирішив, твердо й категорично, про понеділок не думати. Бачиш, якби люди не відмовлялись твердо й категорично думати про наступний понеділок, Чеснота не опинял'ася б у такій безнадійній скруті.
— Ага,— мовив Нед,— ніякої^, помочі моєї тобі не треба. Ти просто добросердий хлопчик і хочеш, аби я тобою не журився. Аби ніхто не журився, чом ти не в Маккаслінів, як тобі татусь наказав.— Він примружив иа мене очі й додав:— Ги, ги, ги.
— Ну й добре,— озвавсь я.— Можеш сказати татові, що в неділю, як їх не було, я пішов на річку. Мені це байдуже.
— Нікому я не збираюся нічого за тебе казати,— мовив Нед.— То не моєї голови клопіт. Хай он Коллі тобою клопочеться, поки мама вернеться. Хіба що ти перенесешся на ніч сьогодні, як сам кажеш, до містера Айка.— Він примружив на мене очі.— Коли Бун Хогенбек приїде вас забирати?
— Скоро,— відповів я.— І краще, щоб ані тато, ані хазяїн не чули, що ти називаєш його просто Бун Хогенбек.
— Я й так кажу йому "містер" надто часто, і вже ж бо частіш, ніж він того вартий,— мовив Нед і додав:— Ги, ги, ги.
Бачиш? Я силкувався, як міг. Моє лихо було в тому, що я був такий невинний і недосвідчений: мені бракувало не тільки сили й знань, а навіть і часу. Коли доля, боги,— ну, хай Нечеснота,— дають тобі можливості, вони повинні також дати тобі хоча б якийсь вибір! Але принаймні кузена Айка легко було знайти в суботу,
— Авжеж-бо! — сказав він.— Приходь і ночуй у мене. Може, підемо завтра по рибу — тільки батькові не прохопись.
— Ні, сер,— відказав я.— Я не залишусь у вас ночувати, я піду до Неда з Дельфіною, як звичайно. Я тільки хотів, щоб ви знали, бо мами немає і мені нема кому сказати. Тобто нема в кого спитатися.
Бачиш — я силкувався, як міг, дати раду тому, що мав під руками, що знав. Не те щоб я втрачав віру в кінцевий успіх, ні,— мені просто здавалося, що Нечеснота, випробовуючи мене, марнує час, пильно й навіть гостро потрібний для справ, куди поважніших. Я пішов додому, не біжачи — Джефферсон не повинен бачити, що я біжу,— але якомога швидше. Бачиш, не можна було допустити, щоб Бун сам-один опинився в руках тітки Коллі.
Прийшов я вчасно. Тобто спізнилися Бун з автомобілем. Тітка Коллі вже знов перевдягла Морі й Александра; якщо вони сьогодні й поспали після обіду, то це був найкоротший сон за всю історію нашого будинку. Нед теж був тут, де зовсім ніякого діла не мав. Ні, не так. Я хочу сказати: його присутність тут була річ зовсім не звична. Не те, що він не заходив до нашого дому,— він бував у нас часто, але дивувало, що коли не було дідуся з бабусею, Нед з'явився в такому місці, де з нього могла бути якась користь. Бо він саме виносив речі: плетений кошик з Александровыми пелюшками та всякими іншими бебехами, валізи з одежею иа чотири дні — моєю, Лессепа та Морі,— полотняний клунок тітки Коллі, і все це скидав безладною купою біля воріт, кажучи тітці Коллі: "Ти ще можеш собі тут сісти й випростати ноги. Бун Хогенбек дееь поламав ту штуку й пробує зібрати її докупи. Коли ти хочеш справді ще до вечері бути в Маккаслінів, подзвони містерові Бал-лоту до стайні, хай пришле Сана Томаса з бричкою, і я вас завезу туди, як воно й годиться".
Трохи перегодом почало здаватись, що Нед таки мав рацію. Минуло пів на другу (Александр і Морі могли б досі ще спати), але Бун усе не показувався; далі, як виявилося, Морі й Александр могли б іще півгодини поспати; Нед повторював "Я ж казав" стільки разів, що тітка Коллі перестала клясти Буна й перекинулася на Неда, поки він не вийшов та не сів під виноградним кущем. Вона вже збиралася послати мене на пошуки Буна з автомобілем, коли він урешті над'їхав. Побачивши його, я аж закляк, приголомшений. Бун перевдягся. Тобто він поголився й мав на собі не просто білу, але й чисту, з комірцем і краваткою, сорочку; коли він вийде з машини нас посадовити, в нього, безперечно, виявиться піджак, перекинутий через руку, а сівши до машини, тітка Коллі найперше побачить його валізку між сидіннями. Жах пойняв мене, але й лють також (не на Буна — я відчув це, зрозумів одразу) — на самого себе, що я мусив знати, мусив передбачити: я ж бо знав змалку (я й це зрозумів у ту мить), що як хто має діло з Буном, той має діло з дитиною і мусить не тільки поборювати його неймовірні дивацтва, а й передбачати їх; лють не на те, що Бунові бракувало бодай дрібки здорового глузду, а на те, що, собі на сором, я не спромігся того браку завбачити, що навіть не подумав про нього, і я казав, волав до Кого там у таких випадках звертаються скрушно: "Хіба Ти не розумієш, що мені тільки одинадцять років? Як Ти міг сподіватись, що я все це зроблю, маючи одинадцять років? Хіба Ти не бачиш, що я цього тягаря не можу витримати?" У наступну мить прокинулась лють уже й на Буна,— але не на його глупоту, що мало не звела нанівець нашу подорож автомобілем до Мемфіса (то правда, Мемфіс, як мету нашої поїздки, ніхто не згадував, ані я тобі, ані ми з Буном між собою. Але ж чи була в цьому потреба? Хіба ж ми могли куди-інде поїхати? Хіба хто-небудь у північній частині Міссісіпі міг подумати про поїздку куди-інде? Лише зовсім старі й немічні створіння, котрі вже на смертному ложі, могли собі роздумувати! з острахом чи й ні, про якусь дальшу дорогу, але ми з Буном' до Них не належали). Правду кажучи, мені в цю мить хотілося, щоб я взагалі ніколи не чув ані про Мемфіс, ані про Буна, ані про автомобілі; я був тепер на боці полковника Сарторіса й волів би геть стерти з. лиця землі й містера Бафело, і його мрію ще в самому зародку. Лють була на Буна за те, що він одним дитинним ударом знищив, розтрощив — мов немовля, яке ненароком стусонуло ногою,— усю непевну й крихку будівлю моєї брехні, фальшивих обіцянок і присяг, що він оголив моє недолуге ошуканство, на яке я проміняв — ні, яким я занапастив — свою душу; ось за це, а може, за те, що він виставив напоказ жалюгідну нікчемність тієї душі, що за неї, як думав я у своєму марнолюбстві, диявол захоче щось там заплатити; це все виглядало так, як от би втратити незайманість через мізерну випадковість, скажімо, неуважність, коли навіть і близько не думалося про насолоду, вже й не кажучи про гріх. А потім і лють зникла. Нічого не лишилося, нічого. Я не лотів нікуди їхати, не хотів ніде бути. Тобто я не хотів ніде бути саме