— У нього й далі буде транспортна фірма, — сказав "дідусь. —Тільки зватиметься інакше: "Прістів гараж" або "Прістова автомобільна компанія". За швидкість люди пла-титимуть будь-яку Ціну. І працюватимуть задля цього. Подивись на велосипеди. Подивись на Буна. І хто зна, чому це так.
Тоді настав новий травень, і мій другий дідусь, мамин батько, помер у Бей-Сент-Луїсі.
ш . —
Була знову субота. Наступна, точніше кажучи. Людес мав ізнов одержувати щосуботи платню; може, він уже перестав і мулів позичати. Ледве чи минула восьма година, я ще не обійшов і половини Майдану з візничими рахунками та парусиновою торбинкою для грошей,— власне, я саме кінчав залагоджувати оправу з "Фермерськими товарами", коли до крамниці ввійшов Бун — надміру швидко й шпарко, як на нього, Я б мусив одразу щось запідозрити. Ні, знаючи Буна все своє життя, а надто спостерігаючи його цілий рік із цим автомобілем, я б мусив одразу здогадатись! Він сягнув до моєї торбинки з грішми, і не встиг я затиснути кулака, як вона вже опинилась у нього в руці.
— Облиш це, — сказав він. — Ходімо. ч" — Але ж я тільки почав І
— Кажу тобі, облиш це. Поспішися. Хутчій. Вони поїдуть двадцять третім, — сказав він, уже обертаючись іти.
Несплачені рахунки для нього ніби не існували. То були просто папірці, залізнична компанія має їх до гибелі. Але в торбинці були гроші.
— Хто поїде двадцять третім? — запитав я.
Двадцять третій — то був номер поїзда, що вранці відходив на Південь. О так, Джефферсон уже мав тоді пасажирські поїзди, і навіть стільки їх, що кожному дали свій номер, аби не переплутати.
— А хай йому чорт! — сказав Бун. — Як же я делікатно перекажу тобі цю новину, коли ти й не слухаєш? Сьогодні вночі помер твій дід. Нам треба швидше.
— Не може бути! — скрикнув я. — Він стояв на веранді перед домом, коли ми проходили вранці.
Таки й справді. Тато і я, ми обидва бачили його, дідуся, він читав газету чи то просто стояв там чи сидів, як і щоран-ня, чекаючи, коли пора буде йти до банку.
— Та хто в біса каже про хазяїна! — заперечив Бун. —г Я кажу про другого твого діда, маминого батька, що ото в Джексоні, Мобілі чи^ще там десь на Півдні.
— О! То ти навіть не розрізняєш, де Бей-Сент-Луїс, а де Мобіл!
Тепер уже все стало ясно. Це зовсім інша річ. Бей-Сент-Луїс був за триста миль звідси, і дідуся Лессепа я майже не знав — бачив його тільки двічі в Джефферсоні, коли він приїздив на різдво, і тричі, коли ми їздили до них улітку. Хворів він, сказати правду, вже давно; коли ми з мамою були там минулого літа, він саме злягав у ліжко, з якого йому не судилося встати, хоч ми тоді цього ще не знали (мама й тітка Коллі — оскільки твій двоюрідний дід Александр уродився місяць перед тим — їздили до нього ще взимку, коли думали, що він помирає). Я кажу "хоч", маючи на увазі маму: бо для дитини, коли хто старий занедужує, то вже й перестає існувати, і сама смерть тільки прояснює, так би мовити, атмосферу, неспроможна усунути щось, чого вже давніш не стало.
— Гаразд уже, гаразд, — сказав Бун. — Ходім лишень. Джексон, Мобіл чи Нью-Орлеан — це все байдуже, досить того, що воно десь на Півдні і їм треба встигнути на цей поїзд.
І те слово — назва Нью-Орлеан, не так сама собою сказана, як прихована в контексті, — мало б мені все пояснити, викрити божевільну Бунову мрію, його замір, його рішучість; подальші його тверезі махінації,— щоб і мене зва'бити покусою, мали б тільки це підтвердити. Але, може, я не встиг стямитися; та й мені невідомі ще були всі обставини, про які знав Бун. Отож ми просто пішли собі так швидко, що я мусив аж підбігати, навпростець через Майдан і врешті прийшли додому.
Там,панувала велика метушня. Лишалося дві години до відходу поїзда, і мама, діяльна й зосереджена, була занадто заклопотана, щоб ВИЯВЛЯТИ жалобу та горе, — тільки й того, що поблідла. Нарешті тепер я зрозумів, що мені Бун аж двічі казав: що дідусь і бабуся теж їдуть на похорон дідуся Лессепа. Обидва мої дідусі жили в одній кімнаті, ще коли вчилися на тому самому курсі в університеті, .обидва були дружбами один в одного на весіллі — що, можливо, почасти пояснює, чому батько обрав матір, а мати обрала батька з-посеред цілого світу (ви, здається, називаєте це тепер "угомонитись"),— і обидві бабусі мешкали досить далеко одна від одної, тож кожна з них ставилася незмінно ґречно, ба навіть доброзичливо до другої матері єдиної своєї дитини. Та й, крім того, за тої доби люди поважно ставились до похорону. Не до смерті, смерть була повсякденне явище: аннали кожної родини містили предосить надгробків тих, чий земний шлях був закороткий, щоб бодай ім'я вони по собі лишили— окрім випадків, коли й мати сіпала в тій самій могилі, що траплялося куди частіше, ніж ти собі гадаєш. А ще ж були чоловіки, дядьки й тітки, які упокоїлися десь за двадцять, тридцять і сорок років, і діти, й бездітні двоюрідні діди та баби, що за тієї доби помирали вдома, в тих самих кімнатах і ліжках, де>й народилися, а не в якихось там комірчинах з евфемістичними йменнями, запозиченими від заходу сонця. 'Одначе похорон, сам ритуал погребу, мав тонкі, але міцні, мов сталь, нитки, здатні простягатися ще й як далеко і переважити навіть відстань від Джефферсона до Мексікаяської затоки.
Отож дідусь і бабуся також мали їхати на похорон. Між іншим, це означало, що нас,— мене, трьох моїх братів і тітку
Коллі,— оскільки в місті не було ближчих родичів, відішлють на ферму кузена Зекарі Едмондса за сімнадцять миль від Джефферсона, аж поки повернуться тато з мамою; знову ж таки, між іншим, це означало, що тато й мама будуть відсутні чотири дні. Тобто фактично це означало, що дідусь і бабуся навіть після чотирьох днів повернуться не зразу. Бо дідусь, вирушаючи з дому, хоча б тільки до Мемфіса, неодмінно заїздив дорогою на два-три дні у свій любий Нью-Орлеан; а цього разу, можливо, вони й тата з мамою із собою візьмуть. Коротше кажучи, суть полягала в ' тому, — як Бун повторив мені аж двічі захопленим голосом, ледве сам у це вірячи, — що власник машини, а також будь-хто інший, хто претендує чи міг би претендувати на машину, перебуватимуть протягом чотирьох днів або й тижня за цілих триста миль від неї. Отже, всі Бунові незграбні махінації та спроби спокусити мене й підбити на гріх мали на меті лиш одне: він хотів утвердити свої власні заміри. Ні, то був ніякий не підкуп і не хабар. Він же й сам міг узяти машину, і так би й зробив, безперечно, якби я виявився незгідливим, навіть знаючи, що невдовзі йому доведеться повернути її назад, а то, може, й самому з нею повернутись, щоб зазнати меншої кари, аніж коли його. схопить наслана дідусем поліція. А повернутись назад він таки мусив. Де б він ще подівся, близької душі в світі не маючи, для кого слова "Джефферсон", "Маккаслін", "де Спейн", "Компсон" означали не просто домівку, а й батька з матір'ю вкупі? Але якийсь дрантивий клапоть розважливості,, якийсь ембріональний проблиск простої і наївної обачливості й тверезого глузду спонукали його, щоб спершу спробував мене залучити, — може .ж, я —став би йому свого роду заручником. Власне, Бунові й не треба було спитувати мене чи там випробовувати. Коли дорослі кажуть про невинність дітей, вони зовсім не розуміють, що це таке. Почнеш із ними сперечатися — вони поступляться і скажуть: "Ну, нехай неуцтво". Однак воно ані те, ані те..Немає такого злочину, якого одинадцятирічний хлопець не вчинив би в уяві. Вся його НЄВИН-! ність у тому, що він ще не доріс, аби жадати плодів цього злочину, але це не невинність, а нестача апетиту; його неуцтво в тому, що він не знає, як його вчинити в дійсності, але це не неуцтво, а нестача сили.