— Значить — погибати Наумові?,.
— Як бог та начальство... їх воля... Ми пошлемо свій приговор до повітового начальства, а звідтам піде у губернію; може, там і не затвердять нашого приговору... та ще коли б зумів Олешко підмазати... Тільки — ви йому не кажіть, що се від мене чули... се для вас тільки... Я вас поважаю, і серце у мене не лихе, і бога в душі маю. Рад запомогти, та нічим. А коли у Наума єсть чим підмазати...
— Де в нього ті гроші!
— Нема... звісно... а вже ж і без грошей не вдіє нічого; хто маже, той і їде. Не штука й на гроші розжитися, у нього єсть нивка поміж з поповою, нехай її побоку та й теє... Вже ж душа миліша ниви; а отець Кузьма добре о заплатив за неї.
Ні з чим вернувся Ілія від писаря, а Олешко, довідавшись про його розмову, мовив:
— Ні вже! Сього не буде! Піду на Сибір, а попові не поступлюсь ланком.
— Вже ж я не правник,— мовив Ілія,— а маю надію на бога, що коли не в повітовому, так в губернському місті, а вщ-кинуть присуд громади!
Ілія сів і написав Олешкові, як сам умів, жалобу на громадський присуд.
Час ішов. В Горбанівці усі були певні, що Олешкові не втекти вже від Сибіру.
— Отак, ні за що, ні про що загине чоловік! — балакали проміж себе молодші громадяни.
— Говори ж! Чиста напасть! На Сибір, за що? Глум сказати, значить, що б не говорив Сластьон, що б не робили наші волосні урядники, а ти собі мовчи, рота проти них не роззявляй... Се ж до того йде, що скоро нікому життя не стане.
— Прямо що так, чисто — хоч спродуйся та виходь на Кубань або на Амур...
— Далекий край...
— А вже ж далекий, та й тут же вони, отті сіпаки, заїдять наші голови.
— Тепер за них усі!.. У кого кишеня повна, тому все можна, а наш брат хоч умирай... І де та в бога правда...
— В кишені, брате, захована.
А Сластьон тим часом ще більш набирався сили* Пригода з Олешком немов важким каменем придавила усіх молодших громадян: кожен став остерігатися говорити на громаді проти Сластьона та проти старшини і писаря. Лфде то були несміливі, а то наче їм заціпило.
Час ішов. В повіті затвердили громадський присуд і послали в губернію.
— Довго щось нема нічого з губернії,— говорив отець Кузьма писареві.
— Прийде! Хіба у них там тільки й діла, що про Олешка... прийде; буде по-нашому; я певний — коли в повітовому місті за нас, то і в іубернії.
— Повинно б так... Сластьон хвалився, що він і там дещо... теє...
— Хвалився і мені...
XV
Прийшла весна. Весняне тепло пригріло і горбанівців, вигнало їх на поле. Ожила рослина, ожили і люде. Орали, сіяли, сподівалися, що літо полатає ті дірки, яких набрала довга, голодна і холодна зима.
—Добра корівчина була у мене, та недогодував до весни, нічим було,— говорив один,— мусив продати... За безцінь взяв Мошко.
— А у мене яких пару назимків Сластьон забрав за те, що дав топлива та борошна. Тепер би, кому не треба, за тих назимків дав сорок рублів, а він за десять придбав... клята його душа...
— Збувся й я телиці.
— А я лошиці.
— Що лошиці! Лошиця річ наживна, а он Петро Хрущ трьох дітей збувся; ми думали — з якого недугу вони повмирали, а лікар як подивився — каже: з голоду...
— Авжеж, з голоду, се я й без лікаря тямлю, бо знаю, що в Хруща з самої м'ясниці не стало хліба, цілий піст сиділа сім'я над самою картоплею; і то ще добре, що піп зглянувся та на відробіток дав.
— Спасенна душа наш отець Кузьма: мені зарадив чотири мірки картоплі, щоб літом поставив йому за те чотирьох женців... Воно б і нічого, хоч трохи й сутяжно, та недобре те, що як перебрала молодиця ту картоплю, так половина одійшла гнилої... "Не моя вина,— каже отець Кузьма,— я її не гноїв, сама пошила".
— Авжеж, сама...
— Еге! Сама, а ти за гнилу картоплю постачай йому ясенців, та ще й мовчи.
— А вже ж мовчи, а то буде те, що з Олешком...
— Пропаде Олешко, занівечать чоловіка.
— Вже його й так занівечили, став він на себе не похолсий, сновидає немов непритаманний...
— Сновидатимеш, коли знатимеш, що не сьогодні-завтра тебе в путо та й поженуть з душогубами та злодіями.
— Великий гріх взяла наша громада на душу...
— І нащо ми пристали на той присуд?Шкода!
— Говори ж, коли ж страшно й не пристати. Що, коли б не пристали, де б тепер ми добули на насіння ячменю й гречки, як не в Сластьона, хто б нам дав випасів, якби не він?
— Звісно, ніхто б, бо він побрав в оренду і панські, і казенні землі; його сила: не схоче — й не дасть... Де тоді пастимеш скотину... хіба на току?
— Так воно так, та й за Олешка гріх...
— Бог простить, отець Кузьма відмолить нас... сам він радив...
Одначе ж не сталося так, як сподівалися горбанівці. Одного дня писар, вернувшись з міста, прийшов до ІлІЇ; по виду було знати, що Єлисей Савич вдає з себе великого чоловіка, а то — на думці у нього якась хмара.
— Добру новину привіз я з міста,— мовив до їлії.
— Кажіть.
— Олешко виграв справу.
— Як?
— В губернії не затвердили нашого присуду, сказали: нізащо. Се таки правда, що ні за що було; я й тоді казав, та мене не послухали.
— Знає про се Олешко?
— Зараз я звістив його; дивна річ — і не зрадів чоловік, та ще якось скоса, вороже подивився на мене. Наче я в чому винен був — моє діло писарське... Отець Кузьма та Сластьон мутили проти нього. *
XVI
Коли чиї найбільш пішли тепер прахом мрії і надії, так іменно попові: ланок — немов той вазон, винирнув у нього з-під рук. А був він так близько! Тільки Олешка на Сибір — і козар-ський ланок у Кузьминих руках. Отже, ота губернія вирвала у Кузьми з рук ланок. "Та ще тепер і Олешко,— думав собі Гречаний,— набереться смілості, ще більш глумитиметься з людей". У голові Гречаного повстали роєм нові думки.
— Се все так накуйовдив Коломієць,— говорив він Пере-деріеві,— він поглумився з нас; у нього там в губернії якась рука є, він вступився за Наума. А чи тямиш ти з якої речі?
— Одним миром мазані,— відповів Передерій.
— Усі ми одним миром мазані, та не всі ж такі баламути. Я тобі давно кажу: треба стерегтися того духу...
— Та й стережемося.
— Не бачу сього я: як се "стережемося", коли Коломієць пускає між людей той дух.
— Може, й так.
— Не "може", а певне, що так. Раджу тобі пильнувати ліпше та прислухатись, просочити, чому напучує Коломієць людей? Чого в нього цілу зиму збиралися парубки в школі по вечорах?