— А моя попадя й досі ніяк не збереться до вас,— мовив Гречаний до Насті.— Ви вже, будьте ласкаві, вибачте їй, не ремствуйте.
— Помиримося,— відповіла Настя.
Гречаний знов звернув розмову на Олешка і малював його вдачу недобрими барвами. Ілія слухав уважно; він, хоч і не суперечив, бо ще не встиг добре спізнати Олешка, одначе сам не тямив, чому душа його не йняла віри Гречаному. Коло-мійцеві здавалося, що у такого лихого чоловіка, яким Гречаний малював Олещка, не може бути такого ясного і привітливого погляду, такої щирої усмішки, такого симпатичного виду, як у Наума. З усіх горбанівських людей, з якими досі спізнався Коломієць, йому Олешко найбільш сподобався, найбільш припадав йому до серця.
Гречаний недовго сидів. Напившись чаю, зараз попрощався, ще раз застерігши Ілію і Настю, аби були "дальш від Олешка".
— Він чоловік такий, що "з ним дружи, а каменюку за пазухою держи", — промовив отець Кузьма, виходячи з хати.
Наум чекав на улиці, доки він піде до господи, і, спостеріг-ши його на улиці, зараз повернув до Ілії в хату; Слово по слові Олешко й питається у Коломійця:
— А що, Гречаний — доволі висипав на мене гречки та рудяку?
Коломієць всміхнувся і змовчав.
— Я знаю,— мовив знов Наум,— він приспів би в ложці води мене втопити. А чи знаєте ви за що? Повідати — так глум один: за те, що не хочу поступитися йому предківською нивою.
І Олешко розповів Ілії і Насті історію з козарським ланком.
— Зроду б я на таке не сподівався,— промовив Ілія,
— Не продавайте, Науме! — не втерпіла порадити Настя.— Тримайтеся земді, хоч би що! В землі вся сила.
— Авжеж! Без землі чоловік що? — відповів Наум.— Все одно, що деревина без кореня; ні в чому йому рости і кріпнути; поневолі мусить засохнути...
Почав Олешко вчащати до Коломійця трохи не щодня; або дров прийде нарубати, або води наносити, двір прибрати, знайде він чого замутитися та й просидить кілька годин, розмовляючи з Іліею. Коломійцеві щоразу більш та більш подобався Наум за свою вдачу. Ілії здавалося, що Олешко — той, нової генерації чоловік, за якою йтимуть вже люде, призначені оновити життя селян. Він гадав, що Наум з тих людей, що геть далеко вже відбилися від того покоління селян, що родилося, росло, жило і вмирало під пугою панів або "окружних начальників" та ще не встигло пристати до сущого берега і плентається самотою, не тямлячи, де його берег, не бачачи в пітьмах, де та стежка, що веде до спасенного берега? Справді, Наум вештався самотою, тинявся незадоволений нічим і сам не тямив, не міг зрозуміти, чого йому бракує, чим би він задовольнився. Одно тільки він навіки добре тямив, що "жить так погано, що аж остобісіло так жить", що "певна річ, треба якось інакше жити, щоб ліпше було".
— Та як же вам здається треба жити? — питався у нього Ілія, щоб вивідати ума.
— Якось інакше, не так, ладу більш треба; треба... ну, як би вам мовити?.. Треба, щоб не так було.
— А як же?
— Та от кривди багато у нас; коли б багатирі та оті пузаті Сластьони менш кривдили нашого брата; особливо хто вбогий, тому тяжко.
— Се вже, Науме, про других... остогидло, кажете, що ж вам не подобається?
— Не скажу гаразд; не по-людськи якось ми живемо!.. Чи я не такий, як усі люде, чи люде не такі, як я.
І скільки Ілія не допитувався, Наум не вмів виразно повідати, чим йому не подобається життя селян і як треба жити "по-людськи".
— Чоловік в чоловіка в'їдається, наче блощиця в овечку,— мовив Наум.— Ну, чому воно так? Чому на мене напосідаю-ться і Передерій, і Сластьон, і Гречаний? Гречаний — ще туди-сюди; розумію, що ланок мій йому спати не дає. Добре, а ті за що?
— На всіх не вгодиш, Науме!
— Авжеж... Тільки жі остогидли вони мені дуже; особливо отой Сластьон, Мошко, Охрім; що я їм вдіяв?.. Громада така ледача у нас; вівці, а не люде... от скажіть, чому воно так? Ще доки чоловік босий і голий, то наче й по-людськи думає; аби ж почав обростати м'ясом, зараз і верне проти людей...
— Ви, Науме, нарікаєте на громаду, а й вона не повинна.
— Так хто ж повинен? Чому вона живе не власною головою, а Сластьоновою? Писаревою? Чому? От які думки мене за війна беруть! Безголова громада, дурна громада; тільки звання, що громада, а всім орудує писар. На кого нацькує Єлисей, на того й гавкає вона... Сама свого лиха не розбере.
— Громада великий чоловік! — мовив Ілія, щоб заспокоїти Олешка, у котрого очі горіли, лице аж падало.
— Може, де й так, та не в нас, не привикла вона жити своєю головою, чи хто його зна.
— Ніколи було привикти, Науме! Чи ви пам'ятаєте кріпацтво?
— Авжеж! Я був добрим вже парубком тоді, як люде здихалися панів.
— Огож нагадайте собі, як тоді люде жили? Чи своєю головою, як ви кажете, чи панською? Що пан або окружний веліли, те люде й робили. А чи гаразд воно, чи добре, чи ні, про те ніхто не міркував; ніхто не розбирав, чи до ладу, чи ні; сказано — звелено робить — роби, та й годі...
— Та хіба ж воно й тепер не те ж святе? Та тепер ще чи не гірш; то, було, пан орудує, а тепер такі п'явки, як Сластьон. І нічого йому не вдієш, усі за нього — і волосний, і становий, і мировий, і піп, і земці,— усі за нього, а він окульбачив громаду та їздить на нас верхи... що товста кишеня у нього, що він лампадки в церкву справляє, так хіба ж то не з людського поту та крові... От ви й гадайте, чи не гірш отеє, як було за панів... Сластьон став паном! Тьфу!
— Трохи чи не вся ваша громада, Науме, ті ж люде, що родились і зросли під панами та під окружними. З тих, що родилися на волі, ще не багацько в громаді...
— Чоловіка десять —є; сі, правда, іншим духом дишуть; інколи наче й думають і йдуть не в слід Сластьона та писаря; так що ж! їх така жменя, що й голосу їх не чутно...
— Тривайте! Щороку більшатиме таких.
— Овва! Доки їх побільшає так, щоб переважити, то Сластьон та писар з Мошком усе село немов обценьками або супо-нею стиснуть та обдеруть. От і вчора була у нас рада, як мага-зей полагодити, і нічого не вдіяли; як Сластьон схотів, так і сталося.
— А ви ж що?
— Нічого! Гукав, а мене не слухали...
— І віддали Сластьонові?
— Ні, на весну сказали — нехай... Та що з того. Навесні інше не буде.