Рухи віддавна завчені. Рухи мої й не мої водночас, бо то я перейняв їх від Старого. Він навчив мене чути верстат, з одного погляду бачити, чи досконало вже відшліфоване скло. Навчив брати екрани до рук так, щоб з кожним наступним вага їх не здавалась більшою. При першому знайомстві Старий подивився на мої долоні, торкнувся плечей, провів рукою по грудях — буде тобі нелегко, сину, — сказав він мені, — то кажу я, старий Батура, і як маєш страх, вже зараз іди, ніхто цього за зле тобі не матиме, звідси вже не один втік, тож та-, ке — одним втікачем більше, одним менше... Вичитав з очей, відразу вичитав, як треба розмовляти з таким хлопцем, як я: авжеж, не один втік. І ніби не має значення, як ти зробиш, одним менше, одним більше. Коли він так сказав, то я, лихий на самого себе, на цілий білий світ, на цей розпашілий вогнем цех і на старого чоловіка з коричневим у віспинках обличчям, — я, лихий на те все, уже знав, що нікуди не піду звідси — ані з заводу, ані з склоробного цеху, поки не покажу цьому старому, що не гірший від нього.
То чому ж сьогодні, коли я міг довести це і йому, і собі, і цілому світові, — чому я мусив вести нечесну гру, вдавати з себе дурня, поступитися Старому першістю. Хіба ж приємною була б йому така перемога? Зрештою, хіба він, такий старий і такий досвідчений, не зрозумів би відразу, що я поступаюсь, здаюсь навмисне, — отже, бачу в ньому слабшого суперника і тим якось виявляю жалість? А я ж зовсім не вважав, що він слабший від мене в роботі.
Горобець, мабуть, утямив, що тут усі поблажливо ставляться до його зухвалості, й уже випурхнув на сусідній стіл. Перехиливши голову, збирався поласувати рештками картоплі.
— Старий іде, — сказав Олег.
Старий ішов до нашого столу, спокійненько, поволі, наче й не примусив мене так довго чекати на нього, ніби йому й на думку не спадало, у чому тут мене ^звинувачують. А може, він і справді не міг здогадатися, яку балачку вели двоє моїх друзів і як невміло я захищався від їх дорікань — мовчки, лиш у думці, так, що вони певно вже подумали, ніби доконали мене, поклали на обидві лопатки і я розкаююсь у чорному злочині, у жахливій невдячності до мого старого Учителя. Добре було б довідатись, як міркує з цього приводу сам Учитель, але ж не випадало питати про таке.
— Максиме Івановичу, я вам зараз принесу інший гуляш, цей уже захолов. — Ми всі троє сказали так і всі троє мало що не враз підвелися.
Максим Іванович дивився на нас хитренько, він уже сидів при столі й утішався з нашої готовності прислужитись йому, але ніхто не пішов по гуляш, бо Максим Іванович спинив:
— Сядьте, хлопці, й послухайте, що я вам скажу. Запрошую всіх трьох до себе додому на чарку. Стара моя вже знає і смажить гусака—та що там гусак, тут і кабанця мало, й теляти мало, коли оцей —бурмило, — показав він радісно на мене, — побив свого старого Учителя, бодай не вмер ніколи! Тож таки я недарма, виходить, учив, таки воно в люди вийшло!
Знову при мені говорили так, наче я був десь далеко звідсіля, а я не мав на те знову що сказати, лиш відчував, як мені губи розповзаються поволеньки від вуха до вуха і уявляв свою дурну, щасливу фізіономію, щасливу від того, що Старий прийшов, він не гнівається, а десь там смажиться гусак і нічого не треба вголос пояснювати хлопцям, бо Старий зробив це сам.
І все-таки при тому заспокоєнні я ще не міг зрозуміти, чи хлопці вдовольнилися мудрим поясненням усієї справи. Я думав про те, що люди так багато запитань пропонують одне одному і чекають на них обов'язкової відповіді — спробуй тільки не відповісти; а чи запитують вони про щось і самих себе, чи готові так само легко відповісти, як легко запитують?
Мене останнім часом аж обсіли з тими запитаннями — і притьмом сповідайся, притьмом говори, не має значення — хочеш чи не хочеш говорити.
Приходить, приміром, у цех такий довготелесий чоловік у береті, розглядається з господарським виглядом і так розуміюче киває головою, наче з одного погляду утямив тут усе й знає, звідки й що починається, звідки взялося й куди йде. Майстер шось йому пояснює, а він так слухає, наче тільки з ввічливості, наче сам усе те може майстрові пояснити.
А потім, усе з тим же зарозумілим виглядом підходить до
мене й каже: —
— Я хотів би з вами ближче познайомитись. Мені сказали, що ви — один з кращих шліфувальників. Бачите, віддавна вже наука цікавиться психологією творчості, тут страшенно багато залежить від індивідуальності, власне, все залежить. Зрештою, вашу роботу не назвеш творчістю, але ж ніяк не можна при тому забувати...
Вступ був довжелезний, я мусив спинити верстат, але й так уловлював тільки слово через слово. І мені вже наперед уявлялось, як то він, бідолаха, буде вдавати, що чує мене — бо з незвички в цеху у нас нічого не почуєш, а я зовсім не збирався надривати горло, щоб догодити йому, тепер я вже знав, чому він мав таку премудру міну, коли слухав майстра: просто нічого не чув, але не хотів у тому признатися.
— Ви, — говорив він далі, — маєте середню освіту, як мені сказали, кінчали спеціалізовану математичну школу і от раптом стоїте нині за шліфувальним верстатом, виконуєте роботу, яка не потребує надто високої кваліфікації, що вас приваблює в ній — скажіть відверто, може, просто добрий заробіток?
І вже він наперед сподівається від мене високих слів, а я не люблю високих слів, та й, кінець кінцем, чи то так погано, коли людина хоче добре заробити? Якби я пробував добре заробити якимось нечесним шляхом, якби я пробував винести з заводу якусь детальку, щоб загнати її за порядні гроші — то тільки один, найпримітивніший спосіб такого нечесного заробітку, перше, що спало на думку, — якби я пробував щось таке зробити — нехай би питав, а коли я всю зміну, не розгинаючись, стою за верстатом, то чому я не маю права хотіти за це доброї плати? А він так питає, наче це — ганьба для людини, наче я один вимагаю оплати своєї праці, наче він сам ладен стати на заміну, якби я раптом зі своїм взірцевим атестатом спеціалізованої школи відмовився від некваліфікованої праці за шліфувальним верстатом! Замість того, щоб сказати людині добре слово за тяжкий труд, він хоче застидати когось, що той бере гроші, зароблені по-чесному. Чи він зі своєю (напевно-таки!) вищою освітою не. тямить, як довго ще буде жити на світі той некваліфікований труд? І виконувати його доведеться грамотним, бо ж усі тепер десятирічку кінчатимуть.