Однак треба повторити сказане вже вище — Андріяна ще не відчувала себе настільки компетентною в справах виробничого процесу, щоб братися за кардинальні зміни в інтер'єрі самого цеху.
Йшлося про інше — якраз про те, що Пет-Пет-занадто багато уваги приділив обладнанню кабінетів, подбав про вестибюль, про коридори — і наче мимохідь торкнувся того, що було, на думку Андрі-янину, більш важливе. •
Читач, звичайно, розуміє, що до певного рішення Андріяна прийшла не в один день і не відразу, як їй здавалось. Вона й сама погодилась би з цим, а також з тим, що почалося все не з жарту, не з розмови з Борисом на старому мості про Борисів кабінет, а ще тоді, коли вперше увійшла в цех і злякалась чорно пофарбованих вентиляційних труб, і таких же чорних печей, і захаращеності, і того, що тут не було жодного місця, де вухо, тіло, око й руки могли б відпочивати, порятуватися від шуму, бо він переслідував і в цеховій їдальні, де всі сиділи впритул, а жінка в якомусь не дуже білому халаті видавала кожному пляшку молока й булку, не загорнену навіть у папір. Злякалася цементованих і горбатих підлог у душових кімнатах, вузьких вікон у червоному кутку... Почалося все з цього, а також з розмов з робітниками, з укладеної з допомогою Теодозія анкети (ох, ще одна анкета, — жартували робітники, та все ж більшість серйозно поставилися до відповідей на запитання).
Яким ви уявляєте свій цех? Кімнату для відпочинку? їдальню? Чи потрібна вам під час обідньої перерви музика? Який колір найприємніший для вашого зору? Чи можете ви собі уявити, що у скло-цеху будуть квіти? Чи потрібна вам у цеху читальня?
Андріяна зустрічалася з людьми, питала їх і саму себе, і якщо зараз їй здавалося, що ідея народилась раптом, що вона не запримітила її на-' родження, то це могло бути чисто суб'єктивним
відчуттям, так само, як сприйняття часу у вигляді білої миготливої стрічки.
Вона вже знала: все те, що на перший погляд просто було — чи повинно було бути — мало ще й зовсім іншу, чисто практичну сторону. Від краси могло залежати дуже багато — людське здоров'я, настрій, стосунки, продуктивність праці, для Андріяни бажання бачити гарне переставало бути самоціллю, а визначалось уже людськими потребами — не тільки її власним бажанням і розумінням.
Андріяна руйнувала план Пет-Пета, бо не могла прийти до здійснення свого задуму без поруй-нування плану чужого. Мабуть, їй якийсь час хотілось компромісу, боязко було образити старшого колегу, не було певності в абсолютній своїй правоті — читач, мабуть, сам добре розуміє, як воно виглядає, це звичайне людське почуття, властиве кожному, а якщо й не кожному, то принаймні значній частині людей, які мусили приходити до утвердження власної думки через заперечення чиєїсь іншої. Безпосереднє відношення до, так би мовити, самоутвердження Андріяни мав також Іван Ратай.
Автор докоряє собі зараз, що надто багато часу відбирає в читача, розмірковуючи про справи дрібніші, як-от приміром, стосунки Бориса й Андріяни або власні (авторські) міркування з приводу того, як ці стосунки почали розвиватись і чим вони можуть обернутись далі (чи, може, автор помиляється, може, він про це не говорив, а тільки збирався і бажане узяв за дійсне?). Знову не те, не так. Автор хотів сказати, що він, може, завадив читачеві стежити за Іваном Ратаєм, тим часом читач хотів би знати про нього щось більше.
Коли це правда, автор поверне читача знову до Івана Ратая. Поверне у найтрагічніший момент у житті Івана Ратая. Поверне, бо Іванові потрібна підтримка, Іванові потрібне щось, без чого людина обійтись не може. Це не Андріянине сум'яття, сумніви, недовіра, й ревнощі, не Андріянині ~ вагання, де — це засвідчує автор, бо сам знає вагання, й сумніви, й непевність, і невпевненість — є завжди можливість — нехай пізніше, як не раніше, — виправити свою помилку. В тому, що трапилось з Іваном, виправити уже нічого не можна.
"Коли настане день провин, забутих свято"
Переписувачі нот записали поміж вузенькими лі-
нійками чорні значки — мелодію жалобного маршу. Музикан-
ти грають жалобний марш. Жовті труби виливають чорну ме-
лодію, і
Ховають мою матір.
Труна чорна. Земля чорна. Музиканти вкладають жовті й срібні інструменти в чорні футляри.— Труну з тілом моєї матері ховають у землю. Трирічний син моєї сестри, онук моєї матері, кричить: "Навіщо ховають музику в землю? Мамо, вони ховають музику в землю? Мамо, вони ховають музику в землю, не закопуйте, — кричить він, — там була музика!"
Діти завжди думають, що футляр — то труна. Цей чомусь подумав, що в труні була музика.
Музика була. Мама була. Через те, що вона була, а тепер її нема, ми всі також — наче в минулому часі. Я був їй поганим сином. Я любив її. Сестра була їй доброю донькою. Батько не завжди був вірним їй.
Наче не вона була, а ми — були.
Вона всіх нас повернула в минулий час.
Те, що зв'язане з нею, — те все було. Те, що вже з нею не пов'яжеш, іменується в теперішньому часі. Є.
Я тікав від її хвороби. Я не міг сидіти вдома, не міг бачити її обличчя, її вихудлих рук. Я хотів матері сильної, котра може захистити, а тепер вона потребувала захисту, думав я, і не міг їй нічого дати. Сестра думала, що дає. Сестра не боялась. А може, то тільки так здавалось. Боялась.
Батько теж боявся. Зовсім, як я. Невже мужчини — менш мужні, аніж матері, сестри, жінки?
— Чому ти так дивишся на мене? — запитала мама. — Боїшся мого нового обличчя? Боїшся, що мене не буде? Ти ж будеш. Значить, і я буду. Не бійся.
Вона втішала мене. Великого, дорослого, сильного сина, котрий не мав мужності дивитись на її нове обличчя. Обличчя, якого вже майже не було.
Тепер, коли її нема, мені здається, що наша сім'я раптом розсунулась, розсипалась, розпалась.
Руки, одні — все те тримали вкупі. Власне, ми й досі разом, але це вже не те. Не так. Зберігся ритуал спільних обідів у неділю, сестра раптом стала зовні схожою на матір більше, ніж раніше, ніж тоді, коли мама була, раптом виявилось, що вона уміє все робити так, як робила мати, — але в того всього був інший смак. Це підтримання ритуалу. Це спроба продовження. Але це має не той смак.