Після цього ніхто більше не їздив на собаках. Вони потрібні були на інше. Собаки самі це відчували, і хоч держали їх у теплі й годували з рук, та в очах їхніх був жах та відчай.
До всього цього старі баби почали згадувати страшні перекази та пророкувати різні жахи.
Втративши свого улюбленця, Котуко дуже сумував. Ескімос, дарма що їсть багато, може довго голодувати. Хлопець почав чути якісь таємничі голоси й бачити людей, яких насправді не було довкола. Одного разу, даремно прождавши десять годин коло тюленячої дірки, він зняв перев'язку і, змучений та знесилений, поплентався додому. Дорогою йому закрутилася голова, і він прихилився до крижаного виступу, на якому лежала велика кам'яна брила. Коли Котуко сперся, камінь зрушився і з гуркотом покотився вниз. Хлопець злякано відскочив, а камінь із хряскотом упав на лід.
Це вже було забагато. Котуко звик вірити, що в кожній скелі, в кожному камені живе дух, схожий на однооку жінку, і зветься той дух — торнака. Коли т о р н а к а хоче допомогти людині, то разом зі своїм кам'яним житлом котиться за нею і питає, чи хочеш стати під її захист. (Улітку, як розтає лід, уламки скель рушаться і скочуються на землю; звідси й виникла віра в кам'яних духів.) Котуко відчув, як кров шугнула йому в голову. Йому причулося, ніби торнака заговорила до нього. А поки дійшов додому, то вже був зовсім певен, що торнака довго з ним розмовляла. Вдома ніхто йому не заперечив — усі вірили, що таке могло статися.
— Вона сказала мені: "Я зіскочу, я зіскочу вниз на сніг!" — розповідав Котуко в своїй ледь освітленій хижці, і запалі його очі блищали.— Вона сказала: "Я поведу тебе". Вона сказала: "Я покажу тобі стежку до тюленячих дірок". I от я завтра піду, і т о р н а к а поведе мене.
Прийшов ворожбит. Котуко і йому розповів про свого пригоду.
— Іди, коли кличуть духи: вони дадуть нам їжі,— сказав ворожбит.
Дівчина з північної країни лежала коло вогню. Останнім часом вона дуже мало їла і майже не розмовляла. Вранці Кадлу й Аморака почали ладнати для Котуко маленькі ручні санчата, на які поклали його мисливське причандалля і стільки сала й мерзлої тюленятини, скільки можна було виділити. Дівчина стала поруч нього і взялася за мотузку, щоб тягти санчата.
— Твоя хата — й моя хата,— промовила вона, ідучи, а санчата на кістяних— полозках рипіли й скакали позаду в жахливому мороці полярної ночі.
— Моя хата — й твоя хата,— відповів Котуко,— та я думаю, що ми обоє потрапимо до Седни.
Потрапити до Седни в ескімосів означало загинути.
В селищі все ще вигукували: "Духи розмовляли з Котуко! Вони приведуть його до відкритого місця. Він добуде нам тюленів!" Та голоси танули в холодній імлі, а Котуко й дівчина разом тягли санчата в напрямку до Крижаного Океану. Котуко запевняв, що т о р н а к а звеліла йому йти на північ, і вони йшли, керуючись сузір'ям Оленя — тобто Великої Ведмедиці.
Дівчина йшла мовчки, схиливши голову, і пухнасте хутро її малахая спадало пацьорками на вилицювате смагляве обличчя. Небо вгорі було оксамитно-чорне і тільки на сході перетиналося червоними смугами. Ліхтарями сяяли великі зорі. Час від часу в небі спалахували зеленаві одблиски північного сяйва; іноді падала зірка, лишаючи по собі яскравий слід. Такої хвилини Котуко й дівчина могли бачити нерівну крижану поверхню, що барвіла кольоровими вогниками, червоними, жовтими й блакитними.— але згодом темнішала й здавалася зовсім сірою.
Осінні бурі утворили в льоду вибоїни, рови, ями, накопичили цілі купи крижин, відточивши їх подекуди, мов пилки. Здалека крижані брили скидалися то на тю лепів, то на моржів, а то навіть на десятиногого духа Білого Ведмедя. Здавалося, всі ці химерні постаті от-от оживуть, але довкола панувала мертва тиша. Серед цього безгоміння по безмежному простору йшли двоє, тягнучи за собою санчата.
Коли стомлювались, Котуко робив маленьку мисливську хижку із затверділого снігу. Бони залазили в ту хижку вдвох, запалювали собі каганець і намагалися хоч трохи розігріти мерзлу тюленятину. Спочивши, знову лаштувалися в путь. Іноді вони проходили до тридцяти миль на день, а вперед просувалися тільки на п'ять миль, тому що доводилося кружляти н не можна було йти навпростець. Дівчина майже весь час мовчала, а Котуко співав пісень і розмовляв. Він казав, що чує голос т о р н а к и, і, взявши розгін, вилазив на крижаний пагорб, махаючи руками й вигукуючи щось віщим голосом. Весь цей час Котуко був у піднесеному настрої. Але дівчина була певна, що дух веде його, і сподівалася, що все гаразд кінчиться. Вона зовсім не здивувалася, коли на четвертий день Котуко, в якого очі горіли, мов жарини, сказав їй, що слідом за ними йде торнака у вигляді двоголового пса. Дівчина глянула в той бік, куди показував Котуко, але привид швидко зник у западині. Він не був схожий на людину, але ескімоси вірять, що духи залюбки з'являються в подобі ведмедя, тюленя чи якої іншої тварини.
Може, навіть, то був сам десятиногий дух Білого Ведмедя І Котуко й дівчина були такі знесилені, що не покладалися на свої очі. Відтоді, як вийшли з селища, вони анічогісінько не спіймали, ба навіть не натрапили на сліди хоч якого звіра. Харчів у них зосталося менше ніж на тиждень, а тут, як на те, ще заходилось на бурю. Полярна буря — це страшне лихо: вона не вгаває кілька днів, і подорожній, що попав під бурю далеко від житла, неминуче мусить загинути. Котуко потав складати таку снігову хатку, щоб у неї можна було й санчата затягти. Коли він клав останню крижину, що мала бути на даху за гребінь, то побачив за півмилі від себе якусь потвору. Довкола стояла імла, і хлопцеві здалося, що то величезна примара з неймовірно довгим хвостом. Обриси її щоразу мінялися.
Дівчина теж побачила примару, але не злякалась, тільки мовила досить спокійно:
— Це — Квікворн. Що з нами буде?
— Він розмовляє зі мною,— підказав Котуко. Проте ніж, яким він вирівнював снігові плити на даху, затремтів у його руці.
Квікверн — це привид велетенського собаки без зубів та без вовни. За повір'ям ескімосів, живе він на півночі і з'являється тоді, коли людям загрожує загибель. Навіть ворожбити бояться згадувати Квікверна. Він приносить біду й насилає хвороби на собак.