– Батьку, нене! Я мушу йти! Мене кличе внутрішній голос, сумління моє! А це важніше за все. Я йду!
Тут вмішався й дід Артем:
– Не спиняйте Котигорошка! Чи ви думаєте, що коли його не пустите, то збережете для себе? Ніколи. Із туги він зів'яне вам, мов та квітка без роси...
А Котигорошок: "Не журіться, батьку, мати, я певний, що визволю й сестру, і братів. Те, що моїм братам не вдалося, мені напевно вдасться. У братів була добра воля, та не було ні віри, ні витримки. А без цього ніщо не вдається".
Що ж було робити батькові та матері? Пустили сина. Мати поклала синові харчів у торбину й він попрощався.
– Нехай тобі щастить у всьому! – виряджали його батько та мати. – А скоро повертайся додому!
– Повернеться, повернеться! – запевняв твердо дід Артем.
V.
ЗУСТРІЧ І ДВОБІЙ КОТИГОРОШКА З ЛИХИМ
Іде, іде Котигорошок, аж і ліс перед ним. А на першій деревині на гілці ластівочка сидить. Як побачила вона Котигорошка, миттю злетіла, стала кружляти над ним і щебетати:
– Хватай Лихого, хватай Лихого за бороду!
– Ага, – думає собі Котигорошок, – значить, сестра і брати у якогось Лихого в неволі.
А вголос каже до неї:
– Ластівочко, добра пташко, покажи мені дорогу, щоб знайти братів, сестричку та й проклятого Лихого.
Ластівочка стрілою понеслася попереду Котигорошка. А він за нею та за нею...
Так зайшов аж на роздоріжжя в лісі. Тут ластівочка десь зникла. Станув Котигорошок і задумався.
– Куди мені тепер іти?...
Аж чує, з дерева щось наче озивається до нього, питає щось... Глядить Котигорошок угору, а там на дереві чудовисько: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода, довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько.
Чудовисько вчепилося хвостякою за гілляку й так зависло в повітрі. Гойдається на гілляці й питає в Котигорошка:
– А ти куди, небоже? Чи не шукаєш ти когось?
– Я тобі не небіж! – відповів юнак. – Я – Котигорошок, а ти – Лихий.
– Он, а звідки ти мене знаєш? – здивувався Лихий. Ще більше здивувала його відвага юнака. – А ти звідки такий відважний узявся? – не витримав Лихий.
– Звідки я взявся, не твоє діло, досить що до тебе. Веди мене до своїх палаців та віддай сестру і братів.
– Ов, бачу я, ти в гарячій купелі купаний, та воно так скоро не піде. Це, небоже, не тако: віддай та й уже. Коли хочеш мати назад Оленку, Хведірка та Іванка, треба тобі виконати раніш умови, які я поставлю тобі.
– Які ж твої умови? – спитав Котигорошок.
Такі самі, які я твоїм братам поставив: мусиш зі мною битися! Побореш мене, візьмеш сестру й братів, а коли ні, буде з тобою те саме, що й з ними сталося. Ти згоден?
– Авжеж, що згоден, – відповів Котигорошок, – ходімо боротися.
– Стривай, – каже Лихий, – раніш нам треба набрати сили. А щоб її набрати, з'їж кремінного хліба та залізного бобу.
– Як їсти, то їсти! Давай! – каже Котигорошок.
Лихий свиснув на слуг. Слуги миттю внесли на золотих мисках хліб і біб.
– Ну, сідаймо, Котигорошку, та й їжмо, – каже Лихий.
– Як їсти, то їсти! – каже Котигорошок знову. Бере і їсть, аж хата ходить! З'їв увесь хліб і біб, а Лихий ще й половини не з'їв.
– Давай ще, коли маєш! – каже Лихому.
А цей очам своїм не вірить, шкіра вже на ньому тремтить. – Ов, з цим видно, не легка буде справа, – думає і їсть далі.
З'їв і він.
– Ну, тепер ходім боротися! – каже Лихий, але вже не такий певний та гордий був його голос як тоді, коли говорив те саме до Котигорошкових братів.
– Що ж, ходім! – каже Котигорошок. Він поправив ремінь на собі, взяв булаву й пішов за Лихим. Прийшли на тік, а там два юнаки лежать неживі.
– Хто це? – питає Котигорошок.
– Це твої брати, я вже убив їх, – каже Лихий. – І тебе таке саме чекає.
– Це ще вилами по воді писане, – відповів Котигорошок. – Я думаю, що переможу тебе.
– Ха, ха, ха! – засміявся Лихий. – Ти, мене? Мене, якого досі ще ніхто не переміг? Ти знаєш? Зі мною на поєдинок ставали лицарі такі, що їм рівні не було в світі, а я дав їм раду. І ти думаєш перемогти мене?
– Авжеж! Та що ми будемо даремно базікати! Я на слова не міцний, а на силу! Ходім боротися, а тоді побачиш.
Почався двобій. Котигорошок схопив Лихого попід пахи, а Лихий його, й почали вони боротися. Лихий пробував кинути ним об землю, як це зробив із Хведірком та Іванком. Але де там! Котигорошок наче вріс у землю ногами. Не зрушити його, не те, що кинути. А жилаві руки Котигорошка стискають його мов кліщами. Лихий вився, як вуж, щоб вислизнути з рук силача, але все було марно.
Довго вони так боролися, аж нарешті зовсім знемігся Лихий. Став він просити Котигорошка:
– Пусти мене, пусти! Я віддам тобі сестру і зроблю все, що ти хочеш!
Котигорошок на хвилину завагався:
– Дійсно, що мені з його смерті? – Може дійсно пустити, коли обіцяє сестру?
Аж тут де не взялася ластівочка, сіла на заґратованому віконці й щебече:
– Не вір йому, не вір йому! Він обдурить тебе! Тепер у біді він проситься, золоті гори обіцяє, а коли ти змилосердишся й пустиш, він не дотримає слова.
Це спам'ятало Котигорошка: "Правду каже ластівочка, він у біді проситься, а коли вийде з неї, буде знов мені шкодити".
А Лихий проситься далі:
– Пусти, пусти! Усе тобі зроблю, що хочеш!
– Не хочу я нічого від тебе! Не мав ти милосердя для моїх братів, не маю і я для тебе! – Підніс Лихого вгору, мов грудку, і як гупне ним до току! Чудовисько тільки раз крикнуло та й по ньому. Став Котигорошок над ним і думає:
– Погано я зробив, що вбив цю потвору. Нехай би був раніш дав мені Оленку! – Враз пригадав собі ластівочку:
– Вона проведе мене до сестри.
І став він просити ластівочку:
– Ластівочкощебетушко, заведи мене до сестрички!
І вона злинула з заґратованого вікна і простісінько полетіла до башти.
Котигорошок за нею. Уже він під дверима! Дивиться, а двері на сім замків замкнені, сімома печатками запечатані.
Але сказав собі Котигорошок:
– Коли хтось чогось твердо запрагне, те мусить досягнути. І як не гупне булавою в двері. Раз!!! Повідлітали всі печатки. Два!!! Пустили всі замки. Увійшов Котигорошок у кімнату.
– Здорова була, сестричко Оленко!
А Оленка глянула на нього й каже:
– Хто ти, лицарю, що зовеш мене сестричкою? Я тебе не знаю! Ти не Хведірко, не Іванко! А я більше братів не мала...