Батько вибрався до лісника, що жив ген під Залісом.
– Чи не ночувала у вас Оленка? – питає.
– Ні, – каже лісник, – зовсім я не бачив її.
– Ой, горенько, пропала дівчина! – вдарився батько об поли. Сумний він повернувся до хати. Стали в хаті раду радити, що робити?
А дідусь каже:
– Нема іншої ради, тільки комусь із нас треба піти шукати її.
– Ясно, що тільки так, – притакнув батько, – та кому ж іти? Ви найскоріш дали б раду собі, дідусю, але це вже не на ваші ноги та й не на ваші сили. Випадало б мені йти.
– Ні, тату! Годі, щоб господарство без вас залишилося! Піду я, – каже на це Хведірко.
– Він добре говорить, – похвалив дідусь, – нехай іде він! Хлопець молодий, дужий, і не дурний, дасть собі раду.
На цьому стало.
Тільки мати була не рада цьому:
– Моє материнське серце чує, що і йому грозить лихо, – мовила вона.
Але Хведірко наважився. Мати все приготувала йому в дорогу й він, попрощавшись з усіма, пішов.
Іде, іде, аж зирк – ластівочка біля нього. Так і щебече:
– Як прийдеш на роздоріжжя, не дивись на дерево й не слухай Лихого. Іди ліворуч!
– Щось воно вже є, – подумав Хведірко.
І пішов дальше. Іде, іде – аж ось і роздоріжжя...
– Туди, ліворуч, – каже до себе. – Ластівка говорила йти ліворуч.
І вже хотів іти далі, коли чує:
– Це ти, Хведірку, йдеш Оленки шукати?
Хведірко оглянувся навколо себе – нема нікого. Зирк на дерево, аж там чудовисько! Кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як чудовисько.
Хведірко пригадав собі, що ластівка щебетала, щоб вгору не дивитися, та вже запізно було...
Він сміливо каже до Лихого:
– Еге, сестри я шукаю. А ти звідки знаєш Оленку?
– Знаю, бо вона в мене! – каже Лихий.
– У тебе? – здивувався Хведірко.
– У мене, що ж тут дивного! Сподобалась мені, так я і взяв її.
– Ти мені віддай сестру, а ні, то не вийдеш живий з моїх рук! – скричав люто Хведірко.
– Ха, ха, ха! А диви! Жаба до коня пнеться! Та знаєш, Хведірку, мені сподобалась твоя відвага й завзяття! Ходім до мене, будемо битися! Коли побореш мене, візьмеш сестру, а коли ні, то я тебе візьму в неволю.
– Згода! – відповів Хведірко, – нехай буде потвоєму.
Пішли.
– Де ж моя сестра? – спитав Хведірко, коли прийшли до замку.
– Ось там, у башті. Але ти зразу до неї не підеш, раніш ми поборемось. Побореш мене, тоді забереш собі сестру. Але я не хочу твоєї кривди. Передусім ти наберися сили. А щоб її мати, ти наїсися кремінного хліба та залізного бобу.
І свиснув на слуг.
Ці миттю принесли на золотих мисках хліб і біб.
– Ну, сідаймо, Хведірку, і будемо їсти, – каже Лихий.
– Дивний у тебе хліб і біб! – каже Хведірко.
– Твердий трохи, – відповів Лихий, – зате він сил додає.
Узяв Хведірко хліб і пробує кусати. Де тобі! Скоріше всі зуби виламаєш, ніж укусиш! Пробує бобу, ще гірше.
– Ні, – каже Лихому, – це не на мої зуби.
– Не будеш їсти, то й сил не здобудеш! Тоді не нарікай, коли я тебе переможу. А може зречешся Оленки й не будеш боротися?
– Зректися Оленки!? Ніколи! Яка б то честь у мене була! Ні, нехай і загину, а боротися таки буду! Загину, то загину з честю, а коли повернуся без боротьби, то не зможу нікому в очі глянути. Ходім боротися!
– Стривай, – каже Лихий, заїдаючи біб. Хліб уже весь він з'їв. – Стривай, нехай під'їм собі, сил наберу.
Коли з'їв увесь біб, підвівся та й каже:
– Тепер ходім боротися на мідяний тік.
– Що ж, ходімо, – каже Хведірко.
Пішли. Як доходили до току, поперед Хведірка стала кружити ластівочка, й щебетала:
– Лови Лихого за бороду, лови Лихого за бороду...
Лихий не розумів ластівки, бо ж лихі не розуміли мови звірят, ані птиць. Тільки для добрих мова звірят зрозуміла.
Стали один проти одного.
Хведірко зразу думав спіймати чудовисько за бороду, але вмить подумав собі:
– Це був би підступ, а я хочу чесно боротися...
Довго Хведірко не давався, та вкінці таки не витримав. Лихий був сильніший за нього. Він поборов Хведірка і як не гупне ним до току! Бідний Хведірко тільки зойкнув і без пам'яті впав.
А нещасна Оленка й не знала, що з її братиком трапилось.
Вона тужила за домом і ждала рятунку. Але звідки цей рятунок мав прийти, вона ніяк не знала...
Чекала й вірила...
А ластівочкащебетушка полинула аж ген під вікно Сусів і під стріхою їх хати гніздечко собі виліпила.
Як тільки побачила Іванка, й защебетала:
– Ти в дорогу вибирайся, рятуй сестру і брата, ні хвилиночки не гайся, бо пропаде рід і хата.
Слухав Іванко цього щебету день у день і така туга оповила його душу, що він ніде спокою не міг знайти. Чах у всіх навиду...
Зажурилися батько і мати: одна дитина в хаті, та й вона чахне, в'яне...
І питають у сина батько і мати:
– Що з тобою, Іванку? Ти ж зовсім змарнів, нездужаєш?
А він:
– Ні, ненечко! Ні, батечку! Я здоровесенький...
Батько й ненька журилися і не знали причини.
Тільки старий дід угадав:
– Ти, Іванчику, тужиш за братом та сестрою?
– Так, дідусю! – відповів він і оповів дідусеві про те, що ластівка день у день щебече йому послухати її та піти шукати брата.
– Ластівка – добрий посол. Тобі, Іванчику, треба послухати її та і йти шукати сестру і брата.
Зрадів Іванчик, мов знов на світ народився.
– Я, дідусю, давно пішов би уже. Але не маю відваги сказати батькам цього. Боюся, що відмовлять мені, не дозволять піти шукати брата й Оленку. Може б ви, дідусю, заступились за мене, сказали своє слово... Батько та ненька вже послухають вас.
– Добре, Іванку, скажу.
Став старий Артем умовляти сина й невістку:
– Коли хочете, щоб ваш син був здоров і щасливий, відпустіть його шукати Оленку і Хведірка. Не відпустите, він з туги пропаде.
Батько й мати зразу й слухати не хотіли. Найдовше опиралася мати...
– Один він зостався у нас і цей пропаде... – говорила вона.
– Сяк чи так пропаде, – відповідав дідусь твердо. – Коли піде, то все ж може ще повернутися, брата й сестру привести. Ніхто не знає, що кому доля судила. Ластівочка – добрий посол, неправди вона не щебече...
– Може й ваша правда, батьку, – сказала нарешті невістка. – Нехай уже буде повашому, хай іде...
І вже не затримала сина у хаті.
Пішов Іванчик. І така сама доля зустріла його. Упав він без пам'яті на мідяному тоці. Там і залишило його чудовисько біля Хведірка... – "Лежіть тут обидва до судувіку", – сказало воно з презирством. І пішло у свій замок над Оленкою знущатися.