Пан Лантен зустрів цю молоду дівчину на вечірці у помічника свого начальника відділу, і кохання обплутало його, мов тенета.
Батько її, провінціальний збирач податків, помер кілька років тому. Вона переїхала до Парижа разом з матір'ю, яка познайомилась тут з кількома буржуазними родинами свого кварталу, сподіваючись знайти партію для молодої дівчини. Вони були бідні, але порядні, спокійні й лагідні люди. Дочка здавалася тим довершеним зразком чесної дівчини, якій кожний розсудливий молодий чоловік мріє вручити своє життя, її скромна краса мала принадність ангельської чистоти і невловима посмішка, що ніколи не сходила з уст, здавалась відблиском її душі.
Всі були нею захоплені, всі, хто знав її, без упину повторювали:
— Щасливий буде той, хто одружиться з нею. Кращої дружини не знайдеш.
Пан Лантен, який служив тоді столоначальником у міністерстві внутрішніх справ з річним окладом у три тисячі п'ятсот франків, освідчився і одружився з нею.
Він був з нею невимовно щасливий. Вона вела господарство з такою майстерною ощадливістю, що вони жили майже розкішно. Якими тільки турботами, ніжністю, пестощами не обдаровувала вона чоловіка; вона була така чарівна, що після шести років подружнього життя він кохав її ще більше, ніж у перші дні.
Він не схвалював у ній тільки пристрасті до театру і фальшивих коштовностей.
Її приятельки (вона була знайома з дружинами кількох скромних чиновників) раз у раз діставали їй ложі на модні вистави і навіть на прем'єри: і чоловік хоч-не-хоч тягнувся з нею, хоч ці розваги страшенно втомлювали його після трудового дня. Він просив її їздити в театр з якою-небудь знайомою дамою, що могла б проводити її потім додому. Вона довго не погоджувалась, вважаючи це не зовсім пристойним. Нарешті, поступилася, йому на догоду, і він був їй за це безмежно вдячний.
Але пристрасть до театру скоро викликала в ній потребу прикрашати себе. Одягалась вона, правда, завжди з смаком, але дуже просто, скромно, і здавалось, що її тиха принадна чарівність, невимушена чарівність, яка вся світилася посмішкою, набувала в простому вбранні якоїсь особливої пікантності. Але вона засвоїла звичку одягати великі сережки з фальшивими діамантами і носила фальшиві перли, браслети з низькопробного золота, гребінці, оздоблені різнокольоровими скельцями, що правили за дорогоцінні камені.
Чоловікові була неприємна ця пристрасть до мішури, і він часто говорив їй:
— Люба моя, у кого немає можливості купувати справжні коштовності, для того краса і грація повинні бути єдиною прикрасою; це справді найрідкісніші скарби.
Але вона тихенько посміхалась і повторювала:
— Що вдієш? Мені це подобається. Це моя пристрасть. Я чудово розумію, що ти правий, але себе не переробиш. А я так люблю коштовності!
І, перебираючи перлини, милуючись блиском і переливами гранчастих камінців, вона казала:
— Ти поглянь, як вони чудово зроблені. Зовсім як справжні.
Він посміхався.
— У тебе циганський смак.
Бувало, коли вони проводили вечори вдвох, вона ставила на чайний стіл сап'янову шкатулку з своїми "витребеньками", як називав їх пан Лантен, і починала розглядати фальшиві коштовності з такою пристрасною увагою, наче відчувала глибоку й таємну насолоду. При цьому вона незмінне одягала на чоловіка яке-небудь кольє і від щирого серця сміялась, вигукуючи: "Який же ти кумедний!", а потім кидалась йому на шию і палко цілувала його.
Якось узимку, повертаючись з опери, вона дуже перемерзла. На другий день у неї почався кашель. Через тиждень вона померла від запалення легенів.
Лантен мало сам не пішов за нею в могилу. Його розпач був такий жахливий, що він посивів за один місяць. Він плакав з ранку до вечора, серце йому краялось від нестерпної муки; голос, посмішка, вся принадність покійниці невідступне стояли в його уяві.
Час не заспокоїв його горя. Навіть на службі, коли чиновники збирались разом поговорити про новини, щоки його раптом надимались, ніс морщився, очі наповнювались слізьми, обличчя скривлювалось, — і він починав ридати.
Він зберіг недоторканною спальню своєї подруги і щодня замикався там, щоб думати про неї. Все в кімнаті — меблі і навіть сукні — лишались на тому ж місці, де вони були в останній день її життя.
Але жити йому стало важко. В жінчиних руках його платні цілком вистачало на всі господарчі потреби, а тепер її не вистачало для нього самого. Він не міг зрозуміти, як вона умудрялася завжди подавати йому чудове вино і тонкі страви, яких тепер, на свої скромні кошти, він уже не міг собі дозволити.
Він почав робити борги і бігав, шукаючи грошей, як людина, доведена до скрути. Нарешті, лишившись одного разу без копійки за цілий тиждень до кінця місяця, він вирішив щось продати, і зараз же йому спало на думку позбутися жінчиних "витребеньок", бо в глибині душі він зберіг неприязне почуття до цієї "бутафорії", яка колись так дратувала його. Ці речі, які щодня потрапляли йому на очі, навіть трохи затьмарювали спогад про кохану жінку.
Він довго розбирав купу мішури, що лишилась після неї, тому що до останніх днів свого життя вона вперто продовжувала купувати блискучі дрібнички і майже щовечора приносила додому щось нове. Нарешті, він вибрав довге кольє, що його вона, як видно, найбільше любила; він вважав, що може одержати за нього шість-вісім франків, бо, справді, для фальшивого воно було зроблено дуже майстерно.
Він поклав кольє у кишеню і пішов бульварами у міністерство, розшукуючи по дорозі якийсь солідний ювелірний магазин.
Нарешті він побачив потрібний магазин і ввійшов, трохи соромлячись виставляти напоказ свою бідність, продаючи таку малоцінну річ.
— Пане, — звернувся він до ювеліра, — мені хотілося б знати, скільки це, на вашу думку, коштує?
Ювелір взяв кольє, оглянув його з усіх боків, зважив у руці, подивився ще раз через лупу, покликав прикажчика, щось тихо сказав йому, поклав його назад на прилавок і подивився на нього здалеку, щоб краще судити про ефект.
Пан Лантен, збентежений такою довгою процедурою, вже відкрив було рота, щоб промовити: "Ну, та я добре знаю, що воно зовсім нічого не варте" — як раптом ювелір сказав: