Кір БУЛИЧОВ
КОРОНА ПРОФЕСОРА КОЗАРІНА
Коли я зійшов з електрички, вже стемніло. Йшов дрібний нескінченний дощик. Тому здавалося, що вже настала осінь, хоча до осені було ще далеко. А може, мені хотілося, щоб швидше настала осінь, і тоді я зможу забути про вечірню електричку, цю платформу і дорогу через ліс. Зазвичай все відбувається автоматично. Ти сідаєш у перший вагон метро, тому що від нього ближче до виходу, береш квиток у крайній касі, щоб заощадити двадцять кроків до поїзда, поспішаєш до третього від кінця вагона, тому що він зупиняється біля сходів, від яких починається асфальтова доріжка. Ти сходиш з доріжки біля подвійної сосни, тому що якщо пройти навпростець, через березовий гай, то виграєш ще сто двадцять кроків — все за місяць виміряно. Довжина дороги залежить від того, наскільки у тебе сьогодні важка сумка.
Йшов дощик, і, коли електричка відійшла і стало тихо, я почув, як краплі стукають по листю. Було порожньо, немов потяг відвіз останніх людей і я залишився тут цілком сам. Я спустився сходами на асфальтову доріжку і звично обійшов калюжу. Я чув свої кроки і думав, що ці кроки старші за мене. Напевно, я втомився, і життя у мене виходило не таким, як хотілося.
Я повертався так пізно, тому що заїжджав до Валиної тітки за лампою синього кольору для Коськи, лише в четвертій за рахунком аптеці відшукав шипшиновий сироп, мав купити три пляшки лимонаду для Раїси Павлівни, не кажучи вже про ковбасу, сир і всілякі продукти — там двісті грамів, там триста, — ось і набралася сумка кілограмів на десять, і кортить поставити її під сосну і забути.
Я зійшов з асфальтової доріжки і пішов напростець стежиною через березовий гай. Стежина була слизькою, доводилося вгадувати її в темряві, щоб не спіткнутися об корінь.
Я б згоден бігати після роботи по магазинах і потім майже годину трястися в електричці, якби в цьому був сенс, але сенсу не було, як не було сенсу багато в чому з того, що я робив. Я іноді думав про те, який відносний час. Ми одружені півтора року. І Косьці вже скоро сім місяців, він дещо тямить. І ось ці півтора року, з одного боку, почалися лише вчора, і я все пам'ятаю, що було тоді, а з іншого боку, це щонайдовші півтора року в моєму житті. Одне життя було раніше, друге я прожив тепер. І воно закінчується, тому що, очевидно, вмирає людина не один раз, і, щоб жити далі і залишатися людиною, потрібно не тягнути, не зволікати, а відрізати раз і назавжди. І почати спочатку.
Я посковзнувся все-таки, мало не впав і ледве врятував лампу синього світла. Правий черевик промок; я збирався забігти в майстерню, але, звичайно, не вистачило часу. Я увійшов до селища, тут горіли ліхтарі, і можна було йти швидше. Біля паркана металася біла дворняга і захлиналася від ненависті до мене. Це, принаймні, якесь почуття. Нема гіршого, коли почуття зникають і тебе просто перестають помічати. Ні, все в межах норми, видимість зберігається, тебе годують, пришивають тобі ґудзики і навіть питають, чи не забув ти зайти в майстерню і полагодити правий черевик. Так недовго і застудитися. Подальший хід думок досить елементарний.
Якщо я застуджуся, то нікому буде тягати з Москви сумки.
Дача Козаріна друга зліва, і за кущами бузку видно світло на терасі. Раїса Павлівна сидить там і трудиться над комірною книгою, в якій записані всі її витрати і прибутки. У житті не бачив людини, яка б так серйозно ставилася до копійок. І мене спочатку вразило, що Валентина, така безтурботна і весела раніше, знайшла з нею спільну мову. Може, скоро теж заведе комірну книгу і розлініює її по днях і годинах?
Ми зняли цю дачу, тому що її знайшла Валина тітка. Дача була старою, скрипучою і сивою знадвору. Раніше там жив професор Козарін, але він років три як помер, і дача дісталася його племінниці Раїсі, тому що у професора не було інших родичів. Всі речі належали колись професорові, Раїса закинула їх у комірчину, немов хотіла викреслити його не лише з життя, але з пам'яті теж. Не знаю, чи був у неї коли-небудь чоловік, але дітей не було точно. Коську вона не любила, він її дратував, і, коли б не ця дружба з Валентиною, нам би з Коською не минути лиха. Дача була невелика: дві кімнати і тераса. Не рахуючи кухні і комірчини. Раїса рада була б здати все, але кімнату довелося залишити собі — вона розвела город, а за ним треба пильнувати. Ми як мешканці Раїсу не дуже влаштовували, але у неї не було вибору — дача далеко від станції і від Москви, ні магазинів, ні іншої цивілізації поблизу немає, а Раїса заломила за неї ціну, мов за палац у Ніцці, і в результаті, як розбірлива наречена, залишилася ні з чим. Довелося погоджуватися на нас.
Я перегнувся через хвіртку, відкинув клямку і пройшов по слизькій доріжці до будинку, нагинаючись, щоб не зачепити бузкових кущів і не отримати холодного душу за комір. Раїса сиділа за столом, щоправда, не з комірною книгою, а з фармацевтичним довідником, улюбленим її читвом. У відповідь на моє "здрастуйте" вона сказала лише:
— Знову загуляв?
Мені кортіло метнути в неї три пляшки лимонаду, як гранати, але я поставив пляшки в ряд перед нею, і вона неуважно сказала:
— А, так, спасибі.
Так королева англійська, певно, казала лакеєві, який приніс морозиво. Тут увійшла Валентина і зобразила радість з приводу мого приїзду:
— А я вже хвилювалася.
Напевно, вона могла відшукати якесь інше вітання, і все скінчилося б миром, але я-бо знав, що вона не хвилювалася, а блаженно в'язала або дрімала в теплій кімнаті, поки я пхався сюди, і думала про те, що ось закінчиться літо і її тюремне ув'язнення на дачі, і вона нарешті зустріне свого принца. А може, навіть про це не думала. Вона живе в спокійному, рослинному стані і виходить з нього лише під впливом неприязні до мене.
— Гуляв я. — Мені було цікаво стежити за її реакцією. — Випили з Семеновим, потім хокей дивилися.
Валентина скептично посміхнулася і облила мене хвилею поблажливого презирства. Очі у неї були не нафарбовані, і тому погляд залишався холодним. А я стояв і вчився ненавидіти ці тонкі пальці, що лежали байдуже на столі, і пасмо волосся над маленьким вухом. Це важка школа — значно легше ненавидіти самого себе.