Через цю вирву Дугласів образ вільно вернувся в Уайлдову душу і заволодів його помислами. Уайлд послав телеграму, потім листа, закликаючи Дугласа приїхати, як тільки він зможе. Альфред приїхав у глибокій жалобі, плакав, шукаючи підтримки і втіхи, як дитина. Щирий смуток робив його ближчим, ріднішим, ніж будь-коли. Коли він від'їздив, Уайлд дав йому квіти — покласти на братову могилу,— квіти як "символ не лише краси його життя, а й тієї краси, яка дрімає в усіх, хто живе, і може пробудитися для світла".
Брайтонські спогади швидко відійшли на другий план, як і все інше того ж роду, і, зметені злагодою наступних днів, розвіялися, немов кошмар минулої гарячки, про який здорове тіло вже не пам'ятає. Вони навіть набули певного комізму і десятками натяків увійшли в комедію про те, "як важливо бути серйозним". Леді Брекнел одержала своє прізвище за назвою маєтку Альфредової матері, Джек загубився і знайшовся десь між Уортінгом і Брайтоном, а хвилина вдаваної жалоби по неіснуючому Ерне-стові була згадкою обом друзям про той день, коли Бозі з'явився в циліндрі, пов'язаному широкою креповою стрічкою. Найкраща Уайлдова комедія була витвором його геть спустошеного серця.
Він дуже змінився — погладшав і при своєму високому зрості здавався величезним. М'язисті руки стали гладкі, пухкі. Обличчя набрало багряного кольору, а товсті, розбухлі губи й кілька підборідь робили його більш ніж будь-коли схожим на погруддя Нерона чи Вітеллія. В усій Уайлдовій постаті, у важких, сонних рухах відчувалася перенасиченість. Очі втратили живий блиск, погляд став жорстким. З'являючись у товаристві, він не слухав прізвищ людей, котрих йому називали, йшов, ніби відтісняючи всіх на своєму шляху, вимагав, щоб серед білого дня опускали штори, щоб міняли квіти або сервіз на столі, якщо їхнє забарвлення або візерунок дратували його. Він міг зненацька підвестись і, підійшовши до дами, що сиділа навпроти, сказати:
— Пані, ви бачили коли-небудь вампіра? У вас такі очі, ніби вони вже бачили вампіра.
Або, взявши кого-небудь під руку, тягнув до вікна і, обдаючи гарячим диханням, шепотів:
— А ви знаєте, чому Ісус не любив свою матір?.. Скажу вам по великому секрету: тому що вона була незаймана!
І вибухав хрипким, шорстким сміхом. Він утратив колишню невимушену веселість, говорив стомленим голосом, не розповідав історій.
У перші дні січня, після прем'єри "Ідеального чоловіка", він поїхав до Алжиру. В Блідаху з ним зустрічався Андре Жід.
— Бачте,— сказав Уайлд,— я втік від мистецтва. Віднині хочу шанувати тільки сонце.
Життя він шанував з більшою ніж будь-коли святобливістю. На насолоду дивився як на обов'язок.
— Насолода — ось що потрібно. Не говорімо про щастя. Головне, не говорімо про щастя. Мій обов'язок — розважатися, розважатися невтомно.
На вулиці його завжди супроводила зграйка урвителів із золотистими від сонця тілами. Він жменями кидав їм монети. Та раптом, серед крику й сміху, він завмирав, збліднувши й тремтячи, немов побачив привида. Говорив про повернення до Лондона, і з деяких його натяків можна було зрозуміти, що перед його тривожним поглядом постає образ маркіза Квінсбері.
— Але що на вас там чекає, якщо ви вернетесь? — питав Жід. — Чи знаєте ви, на який ризик ідете?
— Цього ніколи не треба знати. Чудні люди, мої друзі: радять мені бути розсудливим. Розсудливість! Чи може вона бути в мене? Це було б відступом. А мені треба йти якомога далі. Я не можу вже йти далі. Має щось статися, щось інше...
У кінці січня він сів на пароплав. Він завжди плив під такими осяйними вітрилами, що ніхто й не здогадувався про чорну руку, яка правила стерном його судна.
Закінчення в наступному номері.
Ян ПАРАНДОВСЫШЙ
КОРОЛЬ життя
З польсько! переклав Юрій ПОПСУЄНКО
VI
У перші дні лютого 1895 року лорд Квінсбері, проходячи вранці по Кінг-стріт, побачив біля входу в театр "Сент-Джеймс" свіжу афішу, що сповіщала про нову комедію Оскара Уайлда, прем'єра якої була призначена через тиждень. Він дочекався відкриття каси і купив квиток у ложу першого ярусу, над самою сценою. Увечері в клубі маркіз був веселий і збуджений, запросив на вечерю кількох друзів, напився, і з його слів стало зрозуміло, що він збирається вчинити скандал під час спектаклю. Наступного дня про це вже знав директор театру Джордж Александер — він розпорядився відіслати лордові гроші за квиток і повідомив поліцію. За годину перед початком вистави біля всіх входів стояли агенти поліції. Маркіз привіз з собою величезну в'язку моркви і брукви і збирався пояснити, для чого вони, виголосивши промову з ложі. Проте до зали його не пустили. Він довго бешкетував у коридорах, пробивався до дверей зали, погрожував, нарешті пішов, покинувши свій "букет" у канцелярії театру, з вимогою вручити його авторові, коли той з'явиться на сцені.
Страшна заметіль не змогла відстрашити юрби глядачів, що приїхали каретами і звичайними дрожками. У багатьох чарівних дам були в руках букети лілій, лілії прикрашали також бутоньєрки молодих людей, чиї ебенові ціпочки з наголовками зі слонової кістки і білі рукавички з чорною стьожкою привертали загальну увагу.
Закінчення. Початок див. № 7.
Три акти "Як важливо бути серйозним" закінчились нечуваними оваціями. Публіка повставала з місць і невтомно аплодувала. Після вистави на Пелл-Мелл глядачі, які виходили з театру "Сент-Джеймс", зустрілися з тими, хто вертався з театру "Геймаркет", де з початку сезону безперервно йшов "Ідеальний чоловік",— захоплена юрба зупинила екіпаж, у якому їхав Оскар. Газети все ще нападали на "отруйний, аморальний діалоп>, проте робили це набагато обережніше, а декотрі рецензенти вживали зовсім інші епітети.
Загалом, усі вже стомилися від власної серйозності і захоплювалися тим, з якою безцеремонністю зухвалий ірландець порушує старосвітську добропристойність.
Маркіз, вигнаний з театру і переслідуваний славою людини, що її він присягнувся ненавидіти, жив тепер у фантастичному світі підозр і вигадок. В усіх своїх життєвих невдачах він звинувачував Оскара — аж до пригоди зі Старим Джо; втечу обох жінок, які були в нього після розлучення з леді Квінсбері, він пояснював спотвореними уявленнями, що їх викликають розпусні книжки "цього клятого ірландця"; навіть розорення, яке йому загрожувало, він приписував певному таємничому впливові Уайлда і ладен був присягнути, що Уайлд занапастив його життя. Здавалося дуже правдоподібним, що він збожеволіє, якщо не позбудеться цих нав'язливих ідей. Йому було б набагато легше, якби він мав з ким поділитись. Але тепер він ні в кого не зустрічав співчуття, слухачі тільки знизували плечима— весь світ був у змові проти нього. Нарешті якось увечері він прийшов до Албермейл-клубу і спитав Уайлда, а коли відповіли, що того немає, лишив свою візитну картку, написавши на ній олівцем: "То Oscar Wilde posing as a som-domite"1. Від цього зайвого "m" маркіз згодом нізащо не хотів відмовитись, уперто відстоюючи його на всіх судових засіданнях, щоб не подумали, нібито він писав у стані збудження.