Через кілька років Уайлд розмірковував про те, що спонукало його тоді поступитися.
"Ти сам часто розповідав, скільки було у вашому роду тих, що поплямували руки власною кров'ю,— твій дядько напевне, а можливо, і твій дід у числі інших членів твого божевільного роду. Жаль, давня прив'язаність до тебе, турбота про твою матір, для якої твоя смерть за таких страшних обставин була б нестерпним ударом, жах на саму думку, що таке молоде життя, в якому, незважаючи на всі прикрі помилки, була ще надія на щось прекрасне, могла б скінчитися так страшно, та й просто людяність — усе це, коли тут потрібне виправдання, може служити виправданням моєї згоди на те останнє побачення з тобою".
У Парижі Дуглас зустрів Оскара слізьми. Він плакав за обідом у Вуазе-на й за вечерею у Пайяра. Він не випускав Уайлдових рук зі своїх гарячих долонь. Він поводивсь, як дитина, сповнена горя, каяття, ніжності. Всі непорозуміння зникли, примирення було повним. Через два дні вони повернулися до Лондона. Коли вони снідали в "Кафе-руаяль", до зали зайшов маркіз Квінсбері і сів за столик трохи далі.
Оскар, який уже кілька разів бачив маркіза, але так близько — вперше, зацікавлено позирав на цього дивного старигана з негарним, брезклим і не-вдоволеним обличчям. З Дугласових розповідей Уайлд знав, що маркіз тиранив свою сумирну дружину, зруйнував сім'ю, розтринькав величезний статок: ЗО тисяч акрів землі і 20 тисяч фунтів ренти. Колись вишуканий джентльмен і чудовий вершник, він уже багато років не міг заспокоїтись, що не одержав Національної премії, яку його жеребець Старий Джо здобув під іншим жокеєм мало не на другий день після того, як був проданий. Відтоді маркіз ворогував з усім світом. У спортивних колах він зажив слави творця правил боксу, а в товаристві ширшому був відомий як войовничий атеїст, особливо з часу прем'єри "Травневої обіцянки" Теннісона, коли маркіз із ложі театру "Глоб" осудив цю п'єсу з позиції атеїзму. В клубах, у ресторанах, на раутах цей Оме-аристократ невтомно й бездумно заявляв про свій агностицизм, відлякуючи всіх своєю нудною настирливістю. П'яниця, скандаліст, грубіян, він успадкував від похмурого клану Дугласів таку вдачу, якої вистачило б для кількох ординарних негідників.
Бозі, підвівшись, запросив батька за Уайлдів стіл. Після хвилинного вагання маркіз погодився. Деякий час він сидів похмурий, поклавши лікті на стіл, пив вино і мовчав. Та не минуло й десяти хвилин, як він почав сміятись і відповідати на Уайлдові дотепи. Подали каву, лікери й сигари, зненацька мова зайшла про християнство, і тоді старий агностик, підохочений кількома парадоксами, розпалився. Альфред, знудьгувавшись, лишив обох розповідати анекдоти про ченців і черниць.
— Я чув,— раптом сказав Квінсбері,— що Бозі покинув Оксфорд, не склавши екзамени.
— О,— вигукнув Уайлд,— екзамени — це чистісінька дурниця. Хто джентльмен, той знає все, що йому треба. А якщо він не джентльмен, усе, що він знає, йому шкодить.
Вставши з-за столу, вони вийшли із зали під руку, як друзі.
Того ж вечора Альфред одержав листа, в якому батько писав:
"Чи ти й тепер збираєшся байдикувати? Весь час, який ти змарнував у Оксфорді, мене дурили запевненнями, ніби ти готуєшся до дипломатичної кар'єри, а потім — ніби ти збираєшся вивчати право. Мені, одначе, здається, що ти взагалі нічого не хочеш робити. Не сподівайся, що я оплачуватиму твоє неробство. Ти готуєш собі злиденне майбутнє, і було б жорстоко й аморально з мого боку допомагати тобі в цьому. По-друге,— тут я торкаюсь найболіснішого пункту,— мова піде про твою близькість із цим типом, з Уайлдом. Це повинно припинитись, або я зречуся тебе і позбавлю тебе засобів до існування. Не хочу аналізувати цю близькість і ні в чому нікого не звинувачую, але я бачив вас удвох, як безсоромно і відразливо ви демонстрували свої інтимні стосунки. Зроду не бачив нічого мерзеннішого за вираз ваших облич. Не дивно, що про вас стільки говорять. Я знаю з надійного джерела,— зрештою, це може бути й неправда,— нібито його дружина домагається розлучення, звинувачуючи його в содомії та іншій розпусті. Чи правда це? Якщо ця підозра має якісь підстави і якщо про неї піде розголос, я матиму право пристрелити його при першій зустрічі".
З цим листом Дуглас приїхав на Тайт-стріт. Читаючи, він висміював кожну фразу. Уайлд слухав його мовчки. Він відчував страх перед непевною, але близькою небезпекою. Заспокоюючи Альфреда, він казав, що не хоче бути ставкою в грі їхніх взаємно ворожих почуттів; було б безглуздо йти на такий ризик; врешті у нього в житті є справи важливіші, ніж зв'язуватися з п'яницею і кретином. Бозі кричав, що не дозволить батькові втручатися, це не його діло, кого він, Альфред, вибирає собі в друзі. Його збудження було явно забарвлене захватом, що він стане предметом суперечки між одним із найзнатніших аристократів Англії та найзнаменитішою її людиною. Це неймовірно лестило його самолюбству.
— Фатальні помилки в житті,— провадив Оскар,— трапляються не тому, що людина вчинила нерозумно. Хвилина нерозуму може бути найпрекраснішою хвилиною. Загибель приходить лише тоді, коли помилки стають логічними і послідовними.
Дуглас, махнувши рукою, пішов. Ще за годину до цього він у відповідь на листа послав батькові телеграму: "Який ти смішний чоловічок".
На другий день лорд Квінсбері з'явився на Тайт-стріт у супроводі свого друга, колишнього боксера.
— Гадаю,— сказав Уайлд,— що ви прийшли просити в мене вибачення за написаного вами листа, що містить у собі образу на мою адресу.
— О ні. Лист був інтимний, адресований моєму синові.
— Як же ви смієте говорити такі речі про мене й про свого сина?
— Вас обох виставили з готелю "Савой" за те, що ви поводилися там негідним чином.
— Це брехня.
— Все одно, все одно! — кричав Квінсбері, судомно смикаючи і розмахуючи куцими руками. — Але кажу вам, що коли я ще раз зустріну вас з Альфредом, то відлупцюю вас, відлупцюю!
— Не знаю, який кодекс честі у Квінсбері, але моє правило — стріляти в лоб кожному, хто на мене кинеться.
Уайлд відчинив двері й покликав слугу.
— Це маркіз Квінсбері,— сказав він,— найпідліший грубіян у Лондоні. Я забороняю впускати його в мій дім. А тепер,— звернувся він до непроханих гостей,— забирайтеся звідси геть!