На літо Оскар зняв дачу в Горінзі, на березі Темзи. Бозі сам вибрав будинок і привіз туди свого слугу. За тиждень спокій і тиша йому набридли. Він запросив кількох приятелів з Оксфорду, які три дні неймовірно галасували в домі. Назавтра після їхнього від'їзду на Альфреда з якоїсь дріб'язкової причини напала непогамовна лють, посипалися лайка і прокльони — це було бридко. Припинили грати в крокет. Оскар мовчки відвернувся, йому раптом захотілося, щоб Дуглас помер, і він боявся, аби той не прочитав цю думку на його обличчі. Тільки відчувши, що споглядання краєвиду чудового лугу розгладило його спотворені гнівом риси, Оскар лагідно сказав:
— Бозі, ми тільки псуємо собі життя. Розлучитися, розлучитися назавжди — ось єдино розумне, що ми можемо зробити.
Дуглас поїхав. Через три дні він прислав з Лондона телеграму, в якій відмовлявся від своїх слів, благав вибачити його. Потім повернувся.
Літо було таке спекотливе, що навіть кататися човном по річці не хотілося. Бозі роздягався догола. Оскар обливав його водою із шланга для поливання квітів. Одного разу вони не помітили, що в сад хтось зайшов.
— Я пастор цієї парафії.
Уайлд сидів у плетеному кріслі, закутавшись у м'який купальний халат. На звук сухого, рипучого голосу він обернувся і побачив чорну худорляву постать. Лисий череп ледь хитнувся в уклоні, кощаві жовті руки притискали до грудей чорного капелюха.
— Радий вітати вас,— Уайлд якомога щільніше і скромніше загорнув на собі халат. — Ви з'явилися у найвдалішу хвилину, щоб помилуватися сценою з грецької старовини.
За кілька кроків лежав на траві Бозі, геть голий. Пастор, збентежившись, хвилину постояв з розкритим ротом, потім утік. Ще в передпокої дому він чув голосний Уайлдів сміх.
Дванадцять тижнів, майже не розлучаючись, Оскар перебував у товаристві Дугласа. Він був стомлений, потребував спокою і відпочинку. В Дінарді, куди він поїхав під кінець літа, він шукав світліших днів, далі від цих голубих очей, що так непокоять. За два тижні він повернувся до Лондона і найняв на Сент-Джеймській площі невелику квартирку, де міг би працювати. Дугласові цей притулок був невідомий, а тим часом там визрівала комедія "Ідеальний чоловік".
Проте й там знайшлося досить щілин, через які вповзало неробство. Адже Оскар уже давно з усіх трудів творчості лишив собі найприємніше заняття — мрії. Він так довго задовольнявся цим безплідним фліртом, що став боятися довгих мук, з якими народжується твір. Йому стала чужою страшна й водночас заманлива боротьба зі словом і думкою, він не відчував безмежного горя й відчаю від розлуки з аркушем паперу, не бачив навислого над головою, ладного впасти чорного склепіння,— він уже міг тільки коритися рівномірному коливанню підказаних розмовою фраз і сприймав легкість за майстерність.
Невдовзі Уайлду стало не вистачати Дугласа. Він занудьгував за його сміхом, голосом, навіть за його криком. Думав уже тільки про те, що скаже, коли той з'явиться знову, як звучатимуть слова Бозі, який блиск буде в очах, в якому Бозі буде настрої.
"Му dearest boy,— написав він нарешті,— це справді безглуздо: я не можу жити без тебе. Ти мені такий дорогий, ти такий чудесний. Думаю про тебе цілими днями, мені не вистачає твоєї чарівності, твоєї молодості, блискучого фехтування дотепами, ніжної фантазії твого таланту... твоє дивовижне життя завжди поряд із моїм життям... Яке щастя, що в світі є хтось, кого можна любити!"
Назавтра Дуглас уже був у квартирі на Сент-Джеймській площі. Він був променисто-ясний у костюмі з жовтої фланелі, і лише три кольорові плями вирізнялися на тлі цієї світлої гармонії: голубі очі, рожева краватка і бузковий ріжок хусточки в кишеньці. Про роботу вже не було мови. Оскар, щоправда, як і раніше, сідав о пів на дванадцяту за стіл, та майже тієї ж хвилини долинав стукіт коліс екіпажа. З'являвся Дуглас, курив цигарки, теревенив до другої години. Потім ленч. Вони їхали разом у "Кафе-руаяль" або в "Берклі". За чорною кавою і лікерами сиділи звичайно до пів на четверту. Дуглас на годину заходив до Уайт-клубу. До п'ятої він уже вертався. Пили чай, одягали фраки і їхали в "Савой" — обідати. Коли Оскар наступного дня згадував, що робив напередодні, його охоплювало відчуття марноти й нестерпної порожнечі. Хотілося повернути час, прожити годину за годиною інакше — було сумно до сліз. Так тривало три місяці з перервою в чотири дні, які Альфред пробув за кордоном. Оскар їздив у Кале — зустріти його.
За браком інших приводів раз у раз запеклі сутички викликав переклад "Саломеї". Важко повірити, скільки злості може виникнути на крихітному просторі між підметом і присудком у таких простих і коротких реченнях. Здавалось, у цій боротьбі французького слова з англійським ожила одвічна ненависть двох рас, відокремлених вузенькою смугою моря. Все, що в синтаксисі, морфології і лексиці обох мов дає думці письменника насолоду, ставало для двох друзів причиною суперечок і сварок. Нарешті рукопис усе ж був готовий, і Уайлд дав згоду на його друкування. Тоді ж Росе познайомив його з Бердслі.
Бозі з першої ж хвилини зненавидів цього сімнадцятирічного юнака з волоссям тіціанських жінок, з голубими очима і з передчасною зрілістю, яка справила на Оскара враження. "Чоловік-орхідея" мав ілюструвати "Саломею". Текст був йому абсолютно байдужий. Літературою він не цікавився, як і всім іншим, що не мало стосунку до образотворчого мистецтва. Уайлда він вважав чимось на зразок вправного канатохідця. Проте це не заважало їхній спільній роботі, яка загалом зводилася до обідів у "Савої", Уайлд щоразу замовляв абсент.
— Абсент подібний до твоїх малюнків, Обрі. Він діє на нерви, і він жорстокий. Бодлер назвав свої вірші "Fleurs du Mal"1, а я б назвав твої малюнки "Fleurs du Peche"2. Коли я дивлюсь на них, мені хочеться пити абсент і здається, ніби я живу в імператорському Римі, в Римі останніх імператорів.
— І подумай, Оскаре, яке просте було тоді життя,— тихим, стомленим голосом говорив Бердслі. — Нерон палив християн, як великі свічки, і це — єдине світло, яке будь-коли вийшло від християнства.
Коли Бозі слухав це, йому хотілося перекинути стіл і віддухопелити Бердслі. Йому було байдуже до християн, але нестерпно було бачити, як Оскарів погляд прикутий до цих чарівних рожевих уст, що так легко вимовляють ті слова, котрі йому, Альфредові Дугласу, не спали б на думку, хоч би яких зусиль він докладав. Але лють його була даремною. Бердслі мав надто агресивну вдачу, був надто непримиренний як художник, щоб його стосунки з Уайлдом могли вийти за межі взаємного презирства. Досить було Альфредові сказати кілька слів, і Оскар перейнявся неприязню до Бердслі: "Саломея" з його ілюстраціями так і не з'явилася на стелажах бібліотеки на Тайт-стріт.