Кожній житейській дрібниці Уайлд надавав певної ваги й ніби піднесеності. Снідаючи або обідаючи в ресторані, він в оточенні метрдотеля, офіціантів, кухаря просто-таки святобливо вибирав страви й напої та визначав їхній порядок. Він скрупульозно обговорював, яким має бути смак черепахового супу, обмірковував, у якому вині слід готувати форель, тетеруків велів обгортати листям сицілійського винограду, страви з перепілками, дроздами, куріпками подавали на листі смокв або ананасів; Віллісові посилалося замовлення за день наперед, щоб на пізню вечерю, після театру, було просто із Страсбурга доставлено свіжий паштет. Оскар зібрав чимало книжок з гастрономії; Almanac des Gourmands, ou Calendrier nutritif"1, y восьми томах, виданий в XI році революційної ери славнозвісним Гріно де ла Реньєром, був його настільною книгою кілька місяців, аж поки Уайлд видобув звідти всі тонкощі кухні й усі анекдоти. З давніх хронік, з описів королівських учт, з мемуарів він запозичував незвичайні поєднання страв і забуті рецепти. Кухаря в Альбермарл-клубі він навчив готувати описаний у Плінія "гарум", рибну підливу з найніжніших нутрощів макрелі, і переконав його, що, перед тим як різати курчат, треба тиждень годувати їх мигдалем і поїти гранатовим соком, як це робили при дворі Гарун-аль-Рашида. Він створив особливу кулінарну географію: трюфелі мали доставлятися з Перигора, устриці — з Роше-де-Канка-ля, лангусти — з Остенде, бекаси — з Піренеїв, куріпки мали бути шотландські, перепілки — з околиць Флоренції, оспівані Овідієм груші — з Аричі, яблука — тирольські, виноград — іспанський. Він відмовився від бордо "шато-де-міль-секус", яке колись пив з Уїстлером у "Кафе-руаяль", і, залежно від страви, вимагав "шато-філо", "йоганнісберг", "пішон-лонгвіль", "шпарлінг-мозеллер", із шампанських відпали "редерер", "гайдсік", "мумм",— лишились тільки "пер'є-жуе" і "дагоне" 1880 року, кольору бурштину із запахом амбри, яке подавалось у великих кришталевих келихах форми дзвона. В Константинополі і в Каїрі завжди знаходився якийсь молодий аташе, що з кожним кур'єром присилав Оскарові найкращі цигарки. Для кожного сорту був свій портсигар: золотий, срібний, шкіряний; Оскар завжди носив при собі кілька і діставав їх по черзі з кишені; не допаливши цигарку й до половини, кидав її, щоб за кілька хвилин узяти нову. "Цигарка,— к^зав він,— це найвищий вид найвищої насолоди. У неї тонкий смак, і вона не заспокоює. Чого більшого можна бажати?"
Уайлдове слово приносило успіх його відкриттям, слово, сповнене урочистості, ніби йшлося про справи державні, і завдяки Уайлдові в ті роки змінилась англійська кухня, як, зрештою, і багато іншого. Він був порадником і арбітром в усьому, що торкалося туалету, меблів, дорогоцінностей, парфумів; герцогині з подивом поглядали на пишного велета, який оцінював парфуми, примруживши очі, немов намагався розгледіти повитий імлою обрій. Хоч би де він з'явився, ніщо не лишалося на старому місці. В садах мінялися квіти, на стінах — барви шпалер, у старих замках старовинні килими, картини, портрети предків починали мандрувати, як під час нічних страхів.
— L'art c'est le désordre2,— казав старий Франсуа, слуга лорда Гоїка.
Свій неспокій, прагнення змін і незвичності Оскар вносив у найзашка-рубліші фортеці консерватизму — в домівки англійської аристократії. І всі чудово розуміли, що річ тут не у вишивці на скатерках, не у вузлі, яким зав'язано краватку, чи у способі тримати ціпка, а в певному стилі життя, в тому рідкісному, але звабливому поєднанні джентльменської вишуканості з розумом, який перебував на вершині сучасної культури. Хто на його пораду змінював умеблювання у своєму домі чи напрямок стежок у старому парку, той одночасно сам зазнавав щораз глибших змін під впливом висловлених при цьому кількох фраз.
Уайлд поширював те, що задовго до створення "Доріана Грея" він називав одухотворенням почуттів. З часів Оксфорду і лондонських кав'ярень він вірив у свою місію. Невтомно формуючи і вдосконалюючи самого себе з допомогою краси, він був певен, що своїми творами, своїм словом і особистим впливом зробив дуже багато, щоб прищепити її на неродючому англійському ґрунті. А уявлення краси для нього майже не мало меж. У краси стільки ж форм, скільки в людини настроїв. Кожне наше відчуття створене для насолоди. Дух може з однаковою свободою підноситись і при вигляді колекції бронзи, і гарно накритого столу, і клумби орхідей. Немає розриву між відчуттям пальців, які доторкаються до вигинів античного торсу, і думкою, що прилаштовує до його викришених пліч ангельські крила. Немає речей поганих чи порочних, є краса і потворність, вишуканість і вульгарність.
Боротьбу з вульгарністю він провадив на всіх аренах, переслідував її вияви в заяложених фразах, у міщанських пороках, у лицемірстві звичаїв, у житті без вражень. То був чудово розвинутий епікуреїзм молодого Марія з роману Волтера Патера, витончена алхімія, яка добувала з буденного життя стільки поезії й чарівності, що їх вистачає прикрити решту, жалюгідне лахміття наших днів, які за цим ореолом зникають, просто перестають існувати. І те, що вважали Уайлдовою ексцентричністю, було завжди прагнення до певного ідеалу, до невідомих світів, до дальніх блаженних країв.
Він був людиною, якою в Англії найбільше захоплювались і яку найбільше ненавиділи. Він обожнював самого себе. Період свого життя він вважав великим часом в історії людства. У в'язниці, позбавлений усього, що мав, у смішному, грубому одязі, перебуваючи в смердючій камері, немов у підземеллі життя, він писав про свою велич із незбагненним захватом:
"Я зробив мистецтво філософією і філософію мистецтвом. Я змінив душі людей і барви речей; все, що я робив або говорив, людей вражало. Я взяв драму, найоб'єктивнішу форму, яка лишень відома мистецтву, і зробив з неї засіб вираження такий само глибоко особистий, як ліричний вірш чи сонет, і водночас розширив її рамки та збагатив її новими характерами. Драма, роман, вірші чи вірші в прозі, витончений або химерний діалог — все, до чого я доторкався, я наділив новою красою; самій істині я віддав у володіння не тільки істинне, але й фальшиве, як дві половини її царства, і довів, що фальшиве й істинне — всього лиш форми буття нашого розуму. Мистецтво я розглядав як вищу дійсність, а життя — як один з видів ілюзії. Я пробудив уяву своєї доби, і вона оточила мене міфом і легендою".