Король життя

Страница 15 из 60

Ян Парандовский

— Чудово, Роббі, чудово! І як правдиво! Природа таки невиправна. До нудоти повторює один і той же ефект. Захід сонця геть вийшов з моди. Це подобалося в ті часи, коли Тернер був останнім словом у мистецтві. І все-таки це явище і далі собі існує — на втіху індивідуалів.

Розмова робила раптові й розкішні віражі. За чверть години Оскар оглянув літературу, мистецтво, Грецію, Францію і повернувся задоволений, щасливий, невичерпний.

— Знаєш,— сказав він під кінець,— Гюїсманс каже, що Дез Ессент повернувся з Голландії розчарований. Він знайшов там буденне життя і буденних людей, ні в чому не схожих на портрети, пейзажі і жанрові сцени голландського живопису. Ручуся, так воно скрізь. Навіть на краю світу. Японія Хокусаї — його власна особиста фантазія. В житті від усього цього залишилося тільки трохи віял та ліхтариків.

Через два дні він послав у "Найнтін сенчері" рукопис діалогу під назвою "Занепад брехні".

Але цей діалог і далі жив у ньому. Жив співучим потоком вільного слова, чіпким поглядом, який охоплює кожну думку з усіх боків, немов статую на рухомому постаменті, аби жити в примхливості, недбалості, в легкості форми, яку любили всі незалежні творці від Платона до Лукіана, Джордано Бруно, Еразма Роттердамського, Ренана. За кілька тижнів Оскар перечитав "Горгія", "Федра", половину "Республіки", "Бесіди богів", "Вигадані діалоги" Ландора, "Бесіди мертвих" Фонтенеля, "Калібана" і "Воду молодості" Ренана. Все це вросло в нього, як клітини різноманітних тканин, готові всотати в себе кров його думок.

Тему підказав випадок. Прибираючи в шухляді письмового столу, Оскар знайшов рукопис своєї університетської роботи "Про виникнення історичної критики". Його потішила школярська ерудиція і здивувало те, що в цьому наївному тексті трапилося кілька висловів, які можна було використати. Аркуші, на які він їх виписав, а також нотатки з недавно прочитаних книжок перемішалися під впливом фантастичного настрою, який захопив Оскара, коли він створював діалог "Критик як художник". Двоє молодих джентльменів вели розмову так, як це вмів Уайлд: невимушено, з усмішкою, в колі образів, що весь час змінювались, надаючи думкам форми і барв. Тут знайшли своє місце ідеї, почуті від Рескіна і видобуті з вечорів у Берн-Джонса, і те, що він назавжди засвоїв з "Ренесансу" Волтера Патера,— нарешті в цю мозаїку ідей вдалося дуже до речі вставити всі, досі розрізнені, зауваження про книжки, картини, статуї, і діалог виявився формою такою місткою, що по краях його ще вкривала піна веселого байдикування, похвала vita contemplativa1 — певний маніфест шляхетних душ.

Закінчивши діалог, Уайлд відчув ту блаженну полегкість, якої зазнаєш, висловивши до кінця свої думки, свою віру, свої смаки. Двоє звичайних імен: Ернест і Гілберт, якими він відділяв абзаци діалогу і про які спершу так мало думав, що не бачив їхніх облич, не підозрював, що вони можуть мати якісь свої риси, зненацька ожили, стали знайомими, немовби з нього самого вийшли дві тіні. Його охопило чудесне й сумне відчуття цілковитої самовіддачі — дві тіні пішли, забравши з собою всі його думки й мрії, і він відчув і собі таку порожнечу, що вже не сподівався заповнити її коли-небудь знову чимось подібним.

Надворі був той самий світанок, він, немов пурпуровою стрічкою, перев'язав останню фразу рукопису. Ніби через силу відірвавшися від своїх двох тіней, Оскар квапливо одягнувся і вийшов на вулицю. Ось він у Ковент-гар-дені, де розвантажують уже останні візочки з квітами. Він сів на лаву, а коли замрячив дощ, зайшов до щойно відчиненої кав'ярні. Офіціанти переносили столики, поставлені один на один. Оскар забув про свою каву і випив її вже зовсім холодною. Змерзлі від дощу й холоду візники пили чай з ромом стоячи, поспиравшись на пужална. Нарешті небо прояснилось, і Уайлд повернувся додому кружним шляхом. У передпокої він побачив уранішню пошту. Згори лежав конверт з американським штемпелем. Не знімаючи пальта й капелюха, Оскар розпечатав конверт. "Ліпінкотс мегезін" запитував, чи можна розраховувати одержати від нього для одного з найближчих номерів яку-не-будь повість, не надто довгу, не більш як тридцять-сорок тисяч слів. Дім прокидався, у горішніх кімнатах чулися голоси дітей. Оскар зайшов до свого кабінету й кинув листа на стіл. Порожнеча, яку він відчував у собі кілька годин тому, озвалася глибоким гулом, неначе посудина, що повільно наповнюється.

Кілька наступних тижнів Оскар майже не виходив з дому. Коли ж він випадково потрапляв у товариство, його мовчання і неуважливий вигляд викликали подив.

— Пишу повість,— відповідав він, коли хтось прямо запитував, що з ним. — Я побився об заклад, що напишу повість за два тижні.

Ще не минув другий тиждень, а річ була майже закінчена. Жоден твір не викликав у Оскара такого ентузіазму, такого внутрішнього запалу. Він відривався від столу аж тоді, коли впадав у стан очманіння після надмірної кількості випалених цигарок. Не складаючи плану, не зв'язуючи себе заздалегідь наміченим ходом подій, він чекав різноманітних сюрпризів, що їх доля могла принести тому, чиє серце билося від власних, його, Оскарових, тривог. Точніше, у нього було тепер два серця й два мозки. Лорд Генрі Уотон мислив його думками Доріан Грей жив, захоплюваний його пристрастями. Та, звичайно ж, не для задоволення примітивної міщанської моралі прирік він на згубу цього створеного його уявою красеня. Просто сам падав у прірву, як той, що в сонному маренні кидається з пурпурових подушок. При кожній зловісній фразі Оскара проймав дрож, ніби він ступив ногою на власну могилу. Вперше він зазнав такого потрясіння, коли писав у казці про Молодого Короля: "Чи не мудріший від тебе той, хто створив злиденність?" Дуже часто траплялося, що написане речення було для нього чимось більшим, ніж низка слів. Сторінки Доріанової смерті він ретельно переписав сам, не наважуючись показати чужим очам ці безладні, перелякані літери.

Наступного дня знов запанували холод і спокій. Оскар склав у стосик аркуші, купа яких два тижні росла в шухляді стола, і, беручи один за одним, нумерував сторінки, перечитував, правив, викреслював слова, додавав. Росе, якому він прочитав готовий рукопис, зауважив схожість із Баль-заковою "Шагреневою шкірою".