Відозву підписали Матіуш і всі міністри.
У другій відозві до солдатів Матіуш писав:
Дві наші найважливіші фортеці підірвані диверсантами. Тож нехай героїчні груди кожного солдата стануть неприступною фортецею, якщо ворог наважиться напасти на землю наших батьків.
Цю відозву підписали Матіуш і військовий міністр.
Міністр торгівлі звернувся з проханням до ремісників якнайшвидше полагодити й відремонтувати крамниці.
Міністр освіти пообіцяв дітям скоріше відкрити парламент, якщо вони будуть добре поводитися й гарно вчитися.
А обер-поліцмейстер поручився, що завтра з ранку поліцейські будуть на своїх місцях.
— Поки це все, що можна зробити, — заявив канцлер. — Коли полагодять телеграф і пошту, ми дізнаємось, що сталося за цей час в країні і за її межами.
— А що могло статися? — стривожився Матіуш. Недаремно йому здалося, що все залагодилося якось дуже легко і просто. Може, Сумний король перебільшив небезпеку?
— Невідомо. Нічого невідомо.
Наступний день минув благополучно. На першому уроці вчителі прочитали вголос газету своїм дорослим учням, і ті розійшлися по домівках. Аби повернути дітям книги й зошити, знадобився, звичайно, час. Але до дванадцятої години дня життя увійшло у свою звичну колію, і всі були цьому раді: і батьки, і діти, і вчителі.
Учителі, зрозуміло, не зізналися дітям, як їм було важко з дорослими і як добре, що діти повернулися до школи. Серед учнів, молодших за тридцять років, знайшлося чимало лобурів, які на уроках хіхікали, галасували й заважали слухати іншим. А хто старший, скаржилися, що незручно сидіти, що голова болить від духоти й чорнило дуже рідке. Старигани і старенькі мирно сопіли на задніх партах. І скільки вчителька не сердилася, не кричала, з них, як з гуски вода, тому що багато хто з них виявилися глухими. Молоді жартували зі старших, а ті скаржилися, що їм не дають спокою. Словом, учителі звикли мати справу з дітьми і вважали за краще, аби все було по-старому.
У конторах раділи, що можна звалити провину на дітей, коли не знаходили якісь важливі документи. Адже чиновники теж бувають різні: в одного всі документи в порядку, а в іншого — ні.
На фабриках справи йшли гірше, але становище врятували безробітні. Вони енергійно взялися за діло.
Було того дня кілька дрібних випадків, але поліція, яка добре відпочила, умить їх "ліквідовувала. Награбувавши й наївшись донесхочу, злодії поводилися тихо й сумирно, боячись, щоб не випливли назовні їхні темні справи. А несправжні злодії навіть повернули крадене.
Коли королівський автомобіль проїхав надвечір вулицями, міста було не впізнати.
Матіуш із нетерпінням чекав звісток.
Клу-Клу тим часом знову взялася вчити негритянських дітей. Матіуш посидів на уроці і здивувався, як швидко вони все запам'ятовують. Але Клу-Клу пояснила йому, що ватажки — найстаранніші і здібні учні. З рештою набагато важче. Бідна Клу-Клу не підозрювала, як швидко й сумно завершаться її заняття.
Цього разу першим до палацу приїхав канцлер. Це лише вчора дав він себе випередити звичному до походів військовому міністрові.
Канцлер ніс під пахвою пачку паперів, і вигляд у нього був тривожний.
— Ну, як справи, пане канцлере?
— Погано. — Канцлер удавано зітхнув. — Цього слід було чекати. Але може, воно й на краще.
— Що сталося? Не тягніть, кажіть швидше!
— Війна!
Матіуш здригнувся.
Тут зібралися всі міністри, і з'ясувалося ось що.
Старий король відрікся від престолу на користь сина, а той негайно оголосив Матіушу війну й направив війська у напрямку до його столиці.
— Отже, він перейшов кордон?
— Два дні тому. І вже просунувся на сорок верст углиб нашої території.
Потім почалося читання телеграм, листів, послань. Тягнулося це дуже довго. Прикривши від утоми очі, Матіуш мовчки слухав.
"Може, воно навіть на краще".
— Невідомо, куди рухається ворог, але, найвірогідніше, у напрямку підірваних фортець, — сказав військовий міністр. — Підуть форсованим маршем — через п'ять днів будуть біля воріт столиці. Не поспішатимуть — через десять.
— Як?! Ми не дамо відсічі ворогові? — з обуренням закричав Матіуш.
— Це безглуздо, ваша величносте. Населення повинне захищатися саме. Декілька невеликих загонів можна спорядити, але це означає приректи їх на певну загибель. Моя думка така: ворога не зупиняти й дати генеральну битву біля стін столиці. І тоді або ми переможемо, або…
— А два інші королі нам не допоможуть? — перебив його міністр закордонних справ.
— Зараз уже пізно про це говорити, — сказав військовий міністр. — Утім, це не моя справа.
Міністр закордонних справ довго й нудно доповідав, що треба зробити, щоб привернути на свій бік двох інших королів.
На Сумного короля, звичайно, можна розраховувати. Тільки ось біда: воювати він не любить і солдатів у нього замало. У минулій війні він у боях не брав участі: його армія знаходилася в резерві. Він учинить так, як другий король. Заковика ось у чому: що має проти Матіуша другий король? Здається, Матіуш у всьому пішов йому назустріч…
Тут слова попросив канцлер.
— Панове, ви можете зі мною не погодитися, але, будь ласка, не сердьтеся. Ось моя порада: треба негайно послати ворогові ноту й зі всією прямотою і відвертістю заявити, що ми не хочемо війни й готові йти на поступки. По-моєму, він просто хоче здерти з нас контрибуцію. Зараз я поясню свою думку. Адже не випадково він віддав задарма порт і дешево продав десять кораблів. Він зробив це, аби Бум-Друм прислав нам більше золота. Грошей у нас багато, і нам нічого не варто віддати йому половину.
Матіуш сидів, стиснувши кулаки, і мовчав.
— Пане канцлер, — сказав головний скарбник, — мені здається, він на це не погодиться. Навіщо йому половина золота, коли він може отримати все! Навіщо йому припиняти війну, якщо він розраховує перемогти! Останнє слово за вами, пане військовий міністр!
В очікуванні відповіді Матіуш із такою силою стискав кулаки, що нігті вп'ялися в долоні.
— Нота, звичайно, не зашкодить. На ноту вони нам дадуть відповідь, потім ми їм відповімо. Здається, так прийнято в дипломатії, хоча я в цьому не сильний. А нам зараз дорогий кожен день, кожна година. За цей час ми встигнемо полагодити сто, у гіршому випадку — п'ятдесят гармат і кілька тисяч рушниць.