Та було вже пізно. Оскаженілий вовк проскочив у ворота. Тепер городяни побачили живого вовка, що мчить вулицею, за ним Клу-Клу й десятеро негренят. А Матіуш біг позаду всіх. Де йому угнатися за моторними, спритними негренятами! Спітнілий, змучений, він ледве тримався на ногах, і якась жаліслива старенька покликала його до себе й дала хліба з молоком.
— Їж на здоров'я, — прошамкала вона. — Вісімдесят років живу на світі, багато за своє життя бачила королів, а такого доброго, як ти, не бачила. Про нас, старих, подбав: у школу послав і ще гроші за це платити велів. У мене синок у далеких краях живе і що півроку шле листи. А ось, що він пише — невідомо. Читати я не вмію, а чужим показати боюся: адже приховають від мене, коли з ним біда яка сталася. Ну та нічого, скоро я сама дізнаюся, як йому там живеться. Учителька сказала: якщо старатимусь, через два місяці сама йому напишу. Ото зрадіє синочок!
Матіуш випив молоко, подякував добрій старенькій і пішов шукати своїх.
Вовк біг по вулиці, побачив відкритий люк і — стриб туди! Клу-Клу хотіла стрибнути за ним.
— Стій! Не смій! — закричав Матіуш. — Там під землею темно! Ти або задихнешся, або він тебе розтерзає!
Але вперта Клу-Клу не послухалась і, затиснувши в зубах мисливський ніж, полізла в темний люк. Навіть безстрашним негренятам стало страшно. Битися в темряві з диким звіром дуже небезпечно.
Стоїть Матіуш у нерішучості, не знає, що робити, і раптом пригадав: у нього ж ліхтарик є. Не роздумуючи, спустився він слідом за Клу-Клу.
Під землю веде вузька труба. Над головою — кам'яне склепіння, а під ногами течуть нечистоти. Сморід жахливий!
— Клу-Клу! — покликав Матіуш, і з усіх боків йому відповіло гучна далека луна: адже каналізаційні труби проходять під усім містом. Та хіба зрозумієш, що це: голос Клу-Клу чи луна? Матіуш то увімкне, то загасить ліхтарик: батарею заощаджує. Залишитися тут без світла — певна загибель. Стоячи по коліна у воді, він почув раптом за поворотом якусь метушню.
Увімкнув ліхтарик, і перед його очима постала така картина: Клу-Клу всадила ніж у горло вовкові, а той вчепився зубами їй у руку. Але Клу-Клу не розгубилася і, швидко перехопивши ніж, знову штрикнула звіра. Вовк випустив руку дівчинки, пригнув голову. Ще мить, і він укусить її в живіт — тоді кінець. Матіуш кинувся на лютого звіра. В одній руці ліхтарик, а в іншій — пістолет. Вовк, засліплений світлом, вишкірився. Матіуш прицілився і всадив йому кулю прямо в око.
Клу-Клу знепритомніла. Матіуш підхопив її попід пахви, тягне й боїться, як би вона не захлинулася в нечистотах. А сам ледве на ногах тримається. Усе закінчилося б сумно, якби на допомогу не підоспіли негренята.
Правда, Клу-Клу наказала їм стояти на місці. Та хіба можна бути бездіяльним, коли твій товариш у небезпеці? І вони спустилися вниз по трубі. Просуваються навпомацки вперед і раптом бачать — вдалині вогник. Спочатку вони винесли нагору Клу-Клу, потім Матіуша, а наостанок витягли вовка.
ХLIV
умний король, таємно покинувши свою державу, приїхав рятувати Матіуша.
— Матіуш, що ти накоїв! — вигукнув він. — Схаменися, поки є час! Тобі загрожує страшна небезпека. Я приїхав тебе застерегти, але боюся, що вже пізно. Я був би тут ще тиждень тому, але ваші залізниці працюють препаскудно з того часу, як потягами керують діти. Від самого кордону довелося повзти на селянських возах. Та немає лиха без добра. Проїжджаючи через села й міста, я чув, що про тебе говорить народ.
— А що сталося? — запитав, нічого не розуміючи, Матіуш.
— Сталося багато поганого, але тебе обманюють, від тебе все приховують, і ти нічого не знаєш.
— Ні, знаю! — образився Матіуш. — Я щодня читаю газету. Діти поступово освоюються зі своїми новими обов'язками. Комісія успішно працює над новим шкільним законом. Жодна реформа, як відомо, не дається легко. Так, у державі не все благополучно, я це знаю.
— Ти читаєш лише одну газету — свою. А там суцільна брехня. Ось почитай-но інші.
І з цими словами Сумний король поклав на стіл перед Матіушем стос газет.
Неспішно розгортав Матіуш одну за одною газети і пробігав набрані жирним шрифтом заголовки, читати статті не мало сенсу — і так все ясно. У Матіуша потемніло в очах.
Король Матіуш з'їхав з глузду.
Засилля чорних дияволят.
Міністр — злодій. Утеча шпигуна з тюрми.
Колишній продавець газет Фелек — барон.
Підірвано дві фортеці.
Ні гармат, ні снарядів.
Напередодні війни.
Міністри спішно вивозять за кордон коштовності.
Геть короля-тирана!
— Суцільна брехня! — обурився він. — Це негретянських дітей, які приїхали сюди вчитися, вони називають чорними дияволятами? Та вони в сто разів кращі за білих дітей! Коли із звіринця втекли вовки, вони, ризикуючи життям, загнали їх назад у клітку, і в Клу-Клу досі на руках сліди вовчих зубів. А хто димарі чистить? Наші білоручки відмовилися, мабуть, від цієї брудної роботи, і в місті почалися пожежі. Становище врятували негренята: погодилися стати сажотрусами. Неправда, у нас є гармати і снаряди! Що Фелек продавав газети, я і без них знаю, але злодієм він ніколи не був! І як вони сміють називати мене тираном?!
— Не сердься, Матіуше! Повір мені, справи дійсно дуже погані. Підемо разом у місто, і ти сам у цьому переконаєшся.
Матіуш перевдягнувся, щоб його не впізнали. Сумний король одягом нічим не відрізнявся від простих городян.
Ось перед ними казарми, повз які вони кралися з Фелеком тієї пам'ятної ночі, коли втікали на війну. Який Матіуш був тоді щасливий і безтурботний! А тепер, навчений життям, він знає, що в ньому мало веселого.
Біля казарми сидить старий солдат і курить люльку.
— Ну, що чути хорошого?
— Що може бути хорошого, коли дітвора командує, Усі патрони даремно витратили, гармати зламали. Немає в нас більше війська…
І бувалий солдат заплакав.
Ідуть далі. Біля воріт фабрики робітник із книжкою вивчає напам'ять вірш.
— Ну, як справи на фабриці?
— Зайдіть, подивіться самі. Тепер туди вхід вільний.
Входять. У конторі по підлозі розкидані папери. Казан лопнув. Машини не діють. Кілька хлопчиськ снують туди-сюди спорожнілим цехом.
— Що ви тут робите?
— Нас сюди працювати прислали. П'ятсот дітей. Але вони сказали: "Знайшли дурнів!" — і вирушили гуляти містом. Залишилося осіб тридцять. Верстати зіпсовані, що робити, не знаємо. Батьки в школі, сидіти вдома нудно, ось ми і приходимо сюди — підмітаємо, наводимо лад. Соромно гроші задарма отримувати.