— Даєш парламент! Ми теж хочемо вибирати депутатів! Ми вимагаємо для себе прав! — кричали із зали. Окремі вигуки тонули в гаморі, крикові й ревищі, так що нічого не розбереш.
А Матіуш стоїть і мовчки дивиться. Вичікує. Хлопці бачать: криком не візьмеш, і зашикали один на одного:
— Тихіше, припиніть галасувати!
— Король хоче говорити! — викрикнув хтось.
І стало тихо.
Матіуш виголосив довгу й дуже розумну промову.
— Громадяни! — сказав він. — Ваші вимоги справедливі. Вам нарівні з усіма мають бути надані права! Але ви скоро станете дорослими, і вас зможуть вибрати до дорослого парламенту. Я почав із дітей, тому що сам ще малий і мені ближчі і зрозуміліші їхні потреби. Не можна зробити все одразу. У мене й так справ по горло. Коли мені виповниться п'ятнадцять років і ми наведемо лад у дітей, я займуся вами.
— Покірно дякуємо! На той час ми виростемо й без ваших милостей обійдемося!
Матіуш зрозумів, що дав маху, і спробував підійти з іншого боку:
— Що ви від нас хочете? У вас уже вуса пробиваються, ви курите цигарки, ну і йдіть до дорослих, нехай вони приймають вас до свого парламенту.
Старші хлопці, у яких насправді вже пробивалися вуса, подумали: "На біса нам цей сопливий парламент! Підемо краще до справжнього".
А ті, хто молодші, не захотіли зізнаватися, що не курять, і теж сказали: "Добре".
І пішли. Але до дорослого парламенту їх не підпустили солдати. Перегородили дорогу багнетами. Хлопці повернули назад, а там теж солдати. Тоді натовп розділився: одні звернули направо, інші — наліво. Потім розділилися знову, а солдати все тіснять їх, не дають зупинитися. Коли натовп розбився на маленькі групки, поліція оточила їх і заарештувала.
Дізнавшись про це, Матіуш дуже розсердився на обер-поліцмейстера. Виходить, ніби Матіуш розставив їм пастку. Товстун виправдовувався: інакше, мовляв, з цими хуліганами не домовишся. Тоді Матіуш велів розклеїти по місту оголошення, що він запрошує в палац для переговорів трьох найрозсуддивіших хлопців.
Але увечері його самого запросили на екстрене засідання державної ради.
— Погані справи, — сказав міністр освіти. — Діти відмовляються вчитися. Не слухають учителів, сміються їм в обличчя й кажуть: "А що ви нам зробите? Не хочемо — і все. Підемо зі скаргою до короля. Скажемо нашим депутатам". Учителі не знають, як бути. А старші й зовсім від рук відбилися: "Шмаркачі командуватимуть, а ми зубритимемо? Ні, дзуськи! До парламенту нас не запрошують, значить, і в школу нічого ходити". Раніше молодші діти між собою билися, а тепер старші їм проходу не дають. Смикнуть за вухо, дадуть запотиличник і говорять: "Іди скаржся своєму депутатові". "Якщо цей гармидер тижнів за два не припиниться, ми подаємо у відставку", — заявили вчителі. Двоє вже звільнилися. Один продає содову воду, інший відкрив фабрику ґудзиків.
— І взагалі дорослі невдоволені, — сказав міністр юстиції. — Учора в кондитерській один пан обурювався: "Діти як з ланцюга зірвалися, роблять, що хочуть, від їхнього вереску збожеволіти можна! Стрибають по диванах, у кімнатах грають у футбол, бродять без ' дозволу вулицями. Одяг на них прямо горить, скоро вони, як жебраки, у лахмітті ходитимуть". Він ще багато чого говорив, але я не можу цього повторити у присутності вашої величності. Я, звичайно, наказав його негайно заарештувати за образу королівської особи.
— Я придумав! — сказав Матіуш. — Хай школярі будуть на зразок чиновників. Адже хлопці в школі пишуть, рахують, читають — словом, працюють. А якщо так, їм належить платня. Адже нам усе одно, що видавати: шоколад, ковзани, ляльки чи гроші. Зате хлопці знатимуть: погано вчишся — не отримаєш платні.
— Ну що ж, можна спробувати, — без ентузіазму погодилися міністри.
Матіуш, забувши, що державою управляє тепер не він, а парламент, велів на всіх перехрестях розклеїти оголошення.
Наступного дня вранці до нього в кімнату влітає журналіст, злючий-презлючий:
— Якщо всі важливі повідомлення розклеюватимуться на стінах, для чого тоді газета?
Слідом за ним примчав Фелек:
— Якщо ваша величність бажатиме сам видавати закони, для чого тоді парламент?
— Барон фон Раух абсолютно правий, — підтримав його журналіст. — Король може висловлювати свої. побажання, а виносити остаточну ухвалу — справа депутатів. Може, вони придумають щось краще?
Матіуш зрозумів, що знову поквапився. Як же тепер бути?
— Подзвоніть по телефону і розпорядіться, щоб поки що видавали шоколад, а то можуть початися безпорядки. І сьогодні ж треба обговорити це питання в парламенті.
Він передчував, що це закінчиться погано. Так воно і сталося. Постановили передати справу на розгляд комісії.
— Я заперечую! — заявив Матіуш. — У комісії почнеться тяганина. А вчителі більше двох тижнів чекати не мають наміру і, якщо все залишиться, як було, підуть зі шкіл.
Журналіст підскочив до Фелека й зашепотів йому щось на вухо. Фелек самовдоволено посміхнувся і, коли Матіуш закінчив, попросив слова.
— Панове депутати, — почав він. — Я сам ходив до школи і прекрасно знаю тамтешні порядки. Лише за один навчальний рік мене сімдесят разів незаслужено заставляли весь урок стояти, сто п'ять разів незаслужено ставили в куток, сто двадцять разів незаслужено виганяли з класу. Ви думаєте, це лише в одній школі так? Нічого подібного! Я шість шкіл змінив, і всюди одне й те саме. Дорослі в школу не ходять і нічого не знають. Якщо вчителі не хочуть навчати дітей, хай навчають дорослих. Дорослі на своїй шкурі переконаються, як це "солодко", і перестануть змушувати нас вчитися. А вчителі побачать, що з дорослих не познущаєшся, і перестануть скаржитися на нас.
Посипалися скарги на школу і вчителів. Одного несправедливо залишили на другий рік; іншому за дві помилки одиницю вліпили; третього покарали за запізнення, хоча в нього боліла нога й він не міг швидко йти; четвертий не вивчив вірш через те, що молодший братик вирвав із підручника сторінку, а вчитель сказав: це відмовка. І так далі.
Коли депутати втомилися і зголодніли, Фелек поставив на голосування наступний проект:
— Комісія розгляне питання про те, як зробити так, щоб нас не ображали, і чи потрібно нам, як чиновникам, платити платню. А поки що нехай до школи ходять дорослі. Хто "за", прошу підняти руку.