Матіуш був здібний, але головне — не здібності, а сильна воля й завзятість.
"Через місяць напишу Фелеку першого листа", — вирішив він про себе. І, незважаючи на різні перешкоди, рівно через місяць лист був готовий.
Любий Фелеку!
Я вже давно дивлюся, як ви граєтесь у дворі. Мені дуже хочеться погратися з вами, але не дозволяють, бо я король. Ти мені дуже подобаєшся. Напиши, хто ти, я хочу з тобою дружити. Якщо твій батько військовий, може, тобі дозволять приходити інколи в королівський парк.
Король Матіуш.
Тривожно билося в Матіуша серце, коли він гукнув Фелека і просунув через ґрати листа.
Ще сильніше серце в нього забилося, коли наступного дня він у такий самий спосіб отримав відповідь.
Королю!
Мій батько — сержант королівської гвардії. Мені дуже хочеться погуляти в королівському парку. Королю, я відданий тобі душею й тілом і готовий захищати тебе до останньої краплі крові. Якщо тобі знадобиться моя допомога, тільки свисни, і я з'явлюся на перший твій поклик.
Фелек.
Матіуш заховав листа на дно ящика, під книги, і почав учитися свистіти. Головне — все зберегти в таємниці, а поки придумати, що зробити. Якщо відкрито попросити, аби Фелеку дозволили приходити в королівський парк, одразу почнуться розпитування: навіщо, для чого, звідки Матіуш знає, як його звати, де вони познайомилися? А якщо продовжувати зустрічатися таємно… Брр, навіть страшно подумати, що буде, якщо їх викриють. Як не кинь — усе клин! Якби батько Фелека був хоча б поручиком, а то сержант! Може, офіцерському синові дозволили б гратися з королем, а так — жодної надії!
"Треба почекати, — вирішив Матіуш, — а поки що навчуся свистіти".
Якщо ти ніколи не бачив, як це робиться, навчитися свистіти зовсім не просто. Але в Матіуша, як відомо, була сильна воля, і йому це вдалося.
І ось одного дня він свиснув просто так, для проби. І як же він був здивований, коли через хвилину немов із-під землі виріс Фелек.
— Як ти сюди потрапив?
— Переліз через паркан, — відповів хлопчик, стоячи перед королем навитяжку.
Король зі своїм новим другом прошмигнули в густий малинник, що ріс уздовж огорожі, щоб без перешкод вирішити, як їм бути далі.
III
наєш, Фелеку, який я нещасний! З того часу, як я навчився писати, мені приносять на підпис різні папери, і це називається в них управляти державою. Насправді не я розпоряджаюся, а мною всі командують. Наказують робити безліч нудних, непотрібних речей, а все цікаве роблять самі.
— Хто ж ці мерзотники, які сміють командувати вашою милістю?
— Міністри. Коли був живий батько, я слухався його…
— Тоді ти був його високістю наслідним принцем, а батько твій — його величністю королем, а тепер…
— Тепер мені зовсім погано. Адже міністрів багато, а я один!
— Вони військові чи штатські?
— Військовий міністр один.
— А всі інші штатські?
— Що таке "штатські"?
— Ну, котрі шабель і мундирів не носять.
— Отже, штатські.
Запхнувши до рота жменю малини, Фелек глибоко замислився. А потім несподівано запитав, чи є в королівському саду вишні.
Матіуша трохи спантеличило це запитання, але Фелек уже встиг завоювати його симпатію, і він сказав, що є вишні і груші, і обіцяв передати Фелеку через паркан, скільки той захоче.
— Ну, гаразд, часто нам бачитися не можна, а то попадемося. Удаватимемо, що ми незнайомі. А листи кладіть, ваша величносте, під паркан. І про вишні не забудьте! Покладете лист, ваше величносте, свисніть, і я його візьму.
— А коли в тебе буде готова відповідь, ти мені свисни, — зрадів Матіуш.
— Короля свистом викликати негоже, — заперечив Фелек. — Я зозулею кричатиму. Стану подалі від паркана й кукуватиму — "ку-ку, ку-ку!"
— Добре, — погодився Матіуш. — Коли ми знову побачимося?
Фелек довго думав і нарешті промовив:
— Без дозволу мені сюди не можна приходити. Мій батько за версту людину розгледить, недаремно він у королівській гвардії служить. А він суворо заборонив мені навіть близько підходити до паркана. "Фелек, — сказав він, — не надумайся красти вишні в королівському саду, а то з тебе шкуру спущу".
Матіуш сторопів.
От тобі й на! З таким трудом знайти друга — і щоб з твоєї вини з нього шкуру здерли! Ні, це дуже великий ризик.
— Як же ти повернешся додому? — рознервувався Матіуш.
— Ви йдіть, ваша милість, а я вже щось придумаю.
Визнавши його пораду розумною, Матіуш виліз із чагарників. І саме вчасно: гувернер-іноземець, стурбований його зникненням, так і оглядався навколо.
Висока палацова огорожа не заважала дружбі хлопчиків. Але Матіуш часто зітхав на оглядах у лікаря, який щотижня вимірював його зріст і зважував, аби знати, чи скоро король підросте. Матіуш скаржився на самотність і одного дня сказав військовому міністрові, що хотів би навчатися військовій справі.
— Може, у вас на прикметі є знайомий сержант, який давав би мені уроки?
— Бажання вашої величності опанувати військове ремесло вельми похвальне. Але чому ви хочете, аби це був неодмінно сержант?
— Не обов'язково сержант, нехай син сержанта.
Військовий міністр наморщив лоба і зі статечним виглядом занотував щось у записник.
Матіуш зітхнув безнадійно: він заздалегідь знав відповідь міністра.
— Бажання вашої величності обговорюватиметься на найближчому засіданні ради міністрів.
"Нічого путнього з цього не вийде: пришлють старого генерала", — подумав Матіуш.
Проте цього разу справа несподівано набула іншого повороту.
На найближчому засіданні в порядку денному стояло одне питання — війна. Три держави оголосили війну Матіушу.
Минув день, другий, а Матіуш нічого не знав. Про війну його повідомив Фелек. Зазвичай, поклавши листа, Фелек тричі кричав: "Ку-ку, ку-ку, ку-ку", а цього дня його "ку-ку" повторювалося разів сто. І Матіуш здогадався — лист дуже важливий. Але наскільки важливий, він, звичайно, і не підозрював, їхня держава давно не воювала. Стефан Мудрий, його батько, вмів жити в мирі із сусідами, і, хоча великої дружби ні з ким не водив, до війни справа не доходила, а йому оголосити війну ніхто б не наважився.
"Три держави оголосили вашій величності війну, — писав Фелек. — Мій батько давно обіцяв випити на радощах при першій звістці про війну. Я чекаю, коли він нап'ється, бонам необхідно побачитися".