— Автомобілі!
— І пароплави!
— І будинки!
— І потяги!
— Гроші! Самі купуватимемо, що нам треба!
— Корову в кожен дім, де маленькі діти!
— І кінь!
— І по десять моргів землі!..
Так продовжувалося близько години. Журналіст посміхався і швидко-швидко записував усе в блокнот. Сільські дітлахи спочатку соромилися, але потім розійшлися і теж стали кричати. Матіуш дуже стомився.
— Ну добре, ось ви все записали, а що далі?
— Треба їх виховувати, — сказав журналіст. — Завтра надрукуємо в газеті звіт і пояснимо, що можна зробити, а чого ні.
Коридором пройшов депутат — противник дівчаток.
— Пане депутат! — звернувся до нього журналіст. — ІІІ, о ви маєте проти дівчаток?
— У нас у дворі є одне осоружне дівча. Нікому життя від неї немає. Сама перша чіпляє, а зачепиш її пальцем, кричить і біжить ябедничати. Ось ми й вирішили покласти цьому край.
Журналіст зупинив іншого депутата:
— Пане депутат, чому ви проти поцілунків?
— Поглянув би я, що б ви сказали, якби у вас було стільки тіток, скільки в мене! Учора був день мого народження. Так вони до того мене всього обслинили, що навіть крем шоколадний в горло не поліз. Хай дорослі лижуться, якщо їм це подобається, а нас залиште у спокої: ми цього терпіти не можемо!
Журналіст записав його відповідь у блокнот.
— Пане депутат, зачекайте хвилинку! У вашого тата і справді стільки кишень?
— Полічіть самі. У брюках дві кишені бокові й одна ззаду. У жилеті чотири маленькі кишеньки й одна внутрішня. У піджаку — дві внутрішні, дві бічні і вгорі одна. Навіть для зубочистки окрема кишенька. А в мене для біти кишені немає! Крім того, у них різні ящики, письмові столи, шафи, полиці. І ще вистачає нахабства хвалитися, що вони нічого не гублять і все кладуть на місце.
Журналіст записав і це.
Тут пройшли два депутати, які ополчилися проти малят.
— Чому? — запитав журналіст.
— А хто гойдає люльку й няньчить їх? Ми!
— І вічно поступайся їм, бо вони, бачте, маленькі.
— І приклад гарний подавай. Він нашкодить, а тобі дістається прочухан: "Це він у тебе навчився". А хто йому велів мавпувати?
Журналіст слухав і строчив.
XXXIX
урналіст надрукував у газеті статтю, у якій ішлося: жоден парламент на світі не може перетворити людину на чарівника, зробити так, аби щодня було перше квітня і дітлахи щовечора ходили в цирк. І ще: треба змиритися з тим, що на світі завжди були й будуть хлопчики й дівчатка, дорослі й малята.
Стаття була написана в доброзичливому, коректному тоні. Жодних образливих, різких виразів, на кшталт "несли нісенітницю… дурість…" або "відчухрати б їх за вуха". Журналіст перерахував, що можна здійснити, а чого — не можна.
Більше кишень? Будь ласка! Видадуть указ, аби кравці пришивали по дві зайві кишені… І так далі.
Клу-Клу прочитала газету й обурилася:
— Матіуш, дозволь мені піти на засідання парламенту. Я їм усе відверто викладу! Чому в парламенті немає дівчаток?
— Є, але вони мовчать.
— Тоді я відповім за них. Теж мені розумник знайшовся: через одну дівчинку-ябеду геть усіх дівчаток? А скільки серед хлопчиськ задирак і прилипав! Отже, їх теж геть? Білі люди стільки корисних, хороших речей придумали — і раптом така дурість! Нічого не розумію!
Їде Клу-Клу з Матіушем до парламенту, а серце в неї — тук-тук! — ось-ось із грудей вискочить, не через боягузство, а тому, що вона подумки готує промову і хвилюється. Дітлахи вирячуються на Клу-Клу, а вона, як ні в чому не бувало, сидить поруч із Матіушем у королівській ложі.
Фелек подзвонив дзвіночком.
— Засідання оголошую відкритим. Оголошую порядок денний. Перше: щоб кожна дитина мала годинник. Друге: щоб дітей не цілували. Третє: про кишені. Четверте: щоб не було дівчаток.
За першим пунктом записалося п'ятнадцять доповідачів.
Один заявив:
— Годинник потрібен, аби не спізнюватися в школу. Дорослі можуть обійтися без годинника: вони краще за нас рахують.
— Чому я повинен страждати, якщо в тата чи мами відстає годинник? А за своїм я сам стежитиму, щоб він ходив точно, — сказав інший.
— І не тільки, щоб вчасно приходити до школи, потрібен годинник. Запізнишся на обід чи заграєшся увечері у дворі — скандал. А звідки нам знати, котра година?
— Для ігор теж необхідний годинник. Спробуй розсуди без годинника по-справедливості, хто швидше бігає або довше на одній нозі простоїть!
— Візьмеш човен на годину, повеслуєш трохи, а тобі кажуть: час минув. Це брехня, але як доведеш без годинника, що ти правий. Доводиться платити.
Фелек знову подзвонив.
— Приступаємо до голосування. Я думаю, що постанова про годинник буде ухвалена одноголосно.
Проте дев'ятеро проголосували проти годинника. До них негайно ж підскочив журналіст: у чому справа, чому, чому, з якої причини?
— Почнемо розбирати, крутити — і зламаємо… Загубити можна. Зробиш стійку на руках, він і випаде з кишені й розіб'ється. Годинник не у всіх дорослих є, вони нам заздритимуть і сердитимуться. Можна прекрасно обійтися без нього. Батько відніме, продасть, а гроші проп'є.
Знову задзвонив дзвіночок.
— Прийнято більшістю голосів.
Щодо поцілунків розбіжностей не було. Діти заявили одностайно: "Не хочемо, щоб кожен мав право нас цілувати. Для батьків доведеться зробити виняток, а для тіток та інших родичів — ні".
За третім пунктом порядку денного ухвалили наступне рішення: дівчаткам пришивати по дві кишені, а хлопчикам — по шість.
Клу-Клу дивувалася. Чому таке нерівноправ'я: у дівчаток утричі або на чотири кишені менше, ніж у хлопчиків? Але вона промовчала, вирішила почекати, що буде далі.
Фелек знову подзвонив дзвоником.
— Переходимо до наступного пункту порядку денного: щодо дівчаток.
Що тут почалося!
— Дівчата — реви! Пестунки! Ябеди! Задаваки! Розмазні! Боягузки! Дівчата вічно ображаються, шепочуться, дряпаються.
Бідні дівчатка депутати сидять — і ні слова, лише з очей сльози котяться.
— Прошу слова! — почувся з королівської ложі голос Клу-Клу.
Запанувала тиша.
— У нас в Африці дівчатка такі ж спритні, як і хлопчики. Вони так само швидко бігають, лазять по деревах і роблять кульбіти. А у вас — суцільне неподобство! Хлопчики весь час сваряться з дівчатками, чіпляються до них, заважають гратися, а самі в їхніх іграх не беруть участь. По-моєму, серед хлопчиків більше пустунів, ніж серед дівчаток.